Ваші Високості! Дорогі побратими! Пані та панове!

Виступ представника України на такому відповідальному Міжнародному Форумі пов'язаний зі щирим хвилюванням і неабиякою відповідальністю. Це пояснюється, по-перше, в найкращому сенсі слова неформальним характером наших зборів і самого об'єднання — міжнародної нагородної і благодійної організації, якою є Орден Святого Станіслава. По-друге, проблема, обговорювана на нашому Форумі, Примирення в сучасному світі, має для нашої України особливе, життєво важливе значення в набагато ширшому колі аспектів, ніж для більшості країн Європи і світу.

Неминуще значення політичного й соціального Примирення, вистраждане Україною практично протягом усієї її історії, і, особливо, в періоди багаторазових спроб створити й зміцнити власну державність. Ця теза не є фігурою красномовства або риторичним перебільшенням. І в XVII, і на початку XX століття, і в його 40-і роки спроби створення української державності робилися в умовах кровопролитних, руйнівних воєн, до яких були залучені й сусідні держави, що переслідували свої геополітичні, економічні і політичні інтереси. Щоразу воєнне протистояння розколювало надвоє, або навіть натроє, саме українське суспільство, яке за відсутності примирення й консолідації поповнювало ворогуючі табори. Особливо це виявилося під час Визвольної боротьби 1918—1921 рр., коли Україна стала ареною протиборства принаймні семи воюючих сторін, в збройних силах трьох з яких братовбивчу боротьбу вело в тому числі й українське населення.

Одного цього історичного прикладу було б уже досить для того, щоб думка про вистражданість Україною потреби в Примиренні було цілком виправданою. Проте наслідки розколу нації й суспільства як в роки Української революції і Визвольної боротьби, так і в міжвоєнний період і в роки II світової війни все ще даються взнаки в сучасній Україні і постійно надають необхідності Примирення гострої актуальності. Як сказав в своєму інтерв'ю Українському телебаченню з нагоди 55-й річниці завершення Другої світової війни і Всесвітнього дня миру Президент України Л. Д. Кучма: «Ми завжди повинні пам'ятати уроки війни. І добиватися, щоб ці уроки — повчальні, суворі та жорстокі — враховувалися скрізь і всіма без винятку. Український народ вистраждав таке право своєю мужністю і героїзмом, незліченними жертвами, покладеними на вівтар перемоги. Найважливіший з цих уроків — ціна війни і миру. Саме він спонукає нас особливо чутливо і болісно реагувати на найменші ознаки напруженості, ворожнечі, конфліктів, що виникають у різних регіонах планети. Саме він не дозволяє нам стояти осторонь таких явищ та процесів як поблизу кордонів України, так і далеко від них».

Поза досягненням остаточного Примирення  успіх українського державного і національного будівництва можна вважати неможливим, або, принаймні, таким, що вимагає набагато більше сили, коштів і жертв народу на цей вівтар, ніж диктують здоровий глузд і досвід багатьох інших країн. Актуальна проблема Примирення має для сучасної України, яка нещодавно відсвяткувала своє Дев'ятиріччя, декілька головних взаємопов'язаних аспектів, що зачіпають як реалії зовнішньополітичного курсу, так і внутрішній стан її суспільства.

I

Ті успіхи, яких ми досягли на шляху становлення незалежної держави попри всі труднощі й перешкоди, багато в чому пов'язані з тим, що вперше за сторіччя процес державного будівництва України відбувається у стабільно мирній обстановці. У нашої держави нема в цей час якихось потенційних супротивників. Однак Примирення як певний ідеальний стан і в зовнішньополітичній сфері все ще залишається актуальним завданням. Таку актуальність створюють геополітичні реалії, що склалися по закінченню «холодної війни».

Україна, до речі, зробила практично все від неї залежне, щоб не стати для світової спільноти черговим вогнищем напруженості. Передусім це стосується безпрецедентного кроку — відмови від третього за величиною в тодішньому світі потенціалу ядерної зброї масового винищення. Тим не менш, історична доля України і геополітичні обставини все ще створюють мотиви для неспокою. Україну, зокрема, надто турбує існуюча тенденція до збереження, незважаючи на подолання ідеологічного протистояння, певної біполярності світу на зламі тисячоліть. Суперечності в поглядах на облаштування світу з боку НАТО й Росії в поєднанні з конкретною геополітичною ситуацією України і особливостями її місця в європейській, світовій економіці і господарстві СНД, які склалися за багато років, певним чином перетворюють нашу країну на подобу «буферної зони». Усвідомлюючи скороминущі переваги, пов'язані з таким становищем, ми, однак, розуміємо, що «буферне» положення, як свідчить та сама історія, малопочесне й небезпечне. Незважаючи на весь свій незмарнований оборонний потенціал, Україна не зможе залишитися, на зразок Швейцарії в минулій війні, якимсь непорушним островом, якщо справжнє Примирення в глобальному масштабі так і залишиться потребою і мрією. Йдучи шляхом тісної співпраці з оборонним блоком НАТО, що впритул наблизився до її кордонів, Україна не може не виступати в міру своїх сил за безблоковість сучасного світу, або ж за його монолітність в аспекті колективної безпеки. Нам об'єктивно необхідне Примирення полюсів, що залишилися від «холодної війни», вироблення ними розуміння спільних інтересів вселюдського масштабу і значення.

Крім глобальних проблем зовнішньополітичного характеру, Україна в цій області має ще ряд проблем, так би мовити, часткових. Непорушно дотримуючись духу й букви історичних Гельсінкських угод, а також маючи з усіма сусідніми державами певні договірні відносини, наша країна на десятому році Незалежності все ще відчуває потребу в остаточній демаркації кордонів з деякими сусідніми державами. Не висуваючи ні до кого з сусідів територіальних претензій, ми, хай і не на вищому державному рівні, все ще вимушені стикатися з бажанням перегляду не на нашу користь кордонів, які склалися. Милістю Божою ці проблеми досі не набували помітно гострого характеру, але остаточне Примирення і в цьому аспекті все ще, за великим рахунком, не досягнута мета. Безцінний досвід історичного Примирення з братською Польською Республікою, що закріплене на вищому державному рівні й зачіпає багато важливих боків минулого і теперішнього двох народів, успішно розвивається в конкретних питаннях, стане, гадаю, важливою підмогою в розв'язанні подібних проблем і надалі.

Третя грань зовнішньополітичних проблем України в аспекті необхідності Примирення — досі не розрубані вузли в успадкуванні власності, активів і зобов'язань колишнього СРСР. Ми прагнемо до Примирення і в цій області, і сподіваємося на те, що справедливість, як одна з вищих цінностей Божих і загальнолюдських, переможе і в цій сфері проблем, які тягнуть нас в минуле.

Загалом зовнішньополітичні пріоритети і цілі України в офіційному формулюванні Голови Верховної Ради України п. Івана Плюща мають такий вигляд:

• утвердження європейського вибору України;
• поєднання курсу на європейську інтеграцію з ефективним співробітництвом з країнами пострадянського простору;
• зміцнення і подальший розвиток стратегічного партнерства з США;
• активізація двосторонніх відносин з сусідніми державами, розвиток і поглиблення взаємовигідної співпраці з впливовими країнами сучасності.

II

Вже згадувалося, що незалежна суверенна Україна напередодні XXI віку відзначила своє дев'ятиріччя. Але, хоч її нікому досі й не вдалося втягти в жах громадянського протистояння і збройного конфлікту, проблеми внутрішнього Примирення залишаються неймовірно актуальними і злободенними. Багато аспектів у необхідного Примирення, і багато причин, які зумовлюють його необхідність, постійно окреслюючи в суспільстві вузли напруженості.

Напевно, одна з найзагальніших і найбагатозначніших з цих причин — соціально-економічна ситуація, яку все ще відзначено непривабливими рисами непевності й перехідності нинішнього етапу. Наприкінці сторіччя, коли в переважній більшості країн світу позиція суспільства стосовно соціальної перспективи давно вже стала безперечною, Україні доводиться долати тернистий шлях первинного переходу до ринкової економіки вже втретє після промислової революції XIX ст. і «нової економічної політики» 20-х років XX ст. Для нашої країни зараз характерні ті гнітючі риси стихійності й неконтрольованості у формуванні ринку, виробничих відносин і розстановки сил у суспільстві, які давно канули в минуле в історії інших країн, а особливо тих, що посідають передове місце у світовому розподілі праці сфері виробництва.

По суті справи, в нашому суспільстві існує ніби два світи водночас — світ приватного підприємництва і світ інертного державного розподілу благ. Ці два світи вкрай погано сумірні між собою за можливостями, що надаються людям, залученим до обох сфер. Така несумірність породжує небезпечні контрасти, стимулює застарілі види протистояння, неприйняття частиною суспільства особистого успіху, перешкоджає надійному функціонуванню життєво важливих державних інституцій, а головне - - створює живильне середовище для корупції в державних органах, що перетворюється чи не на національне лихо і спотворює імідж України на міжнародній арені, позбавляє її важливих економічних перспектив. І шлях до Примирення тут — це, по-перше, той шлях реформ, на який нарешті рішуче стало керівництво країни, її вищий законодавчий орган - Верховна Рада, Уряд, і яким нас рішуче веде Президент України. Лише в поточному році стало вирішуватися історичне питання про землю; вона перестає бути тим маревом, яке, за образним висловом класика української літератури, лише манило селянина, і короткочасне володіння яким щоразу виявлялося для нього джерелом не зростаючого добробуту, а невимовних бід і нестатків. Тим не менш, зусилля щодо зняття соціальної напруженості всіма можливими заходами, і в тому числі особливо необхідною в нашому суспільстві благодійною діяльністю, є надзвичайно важливим завданням у досягненні Примирення й соціального прогресу на його основі. За цих умов надзвичайно важливим інструментом досягнення Примирення в кінцевому підсумку є і такий несподіваний вид добродійності, як добродійність не тільки стосовно окремих членів суспільства або соціальних груп, але й стосовно державних органів, яким необхідна допомога в подоланні дефіциту бюджетних коштів. Не тільки патріотичний, але і просто людський обов'язок - - зняти в такий спосіб додатковий тягар соціальної напруженості, нехарактерний для розвинених держав світу. Головна ж мета, досягнення якої здатне забезпечити справжнє Примирення і консолідацію суспільства — забезпечення по всій країні однаково високого рівня продуктивної зайнятості населення. Кавалери Ордену, що мають можливість створювати робочі місця, вносять в досягнення цієї мети безсумнівно значний внесок.

Другий вузол в суспільстві, що постійно вимагає цілющого Примирення - це невпинне ідеологічне протистояння, хоч воно й відійшло за останній рік на другий план. Труднощі, породжені першим вузлом соціального напруження, живлять свого роду реваншистські настрої щодо нібито можливого повернення до тоталітарної держави і зрівняльного розподілу, до ліквідації приватної власності, нарешті, до відродження наднаціональної й «наддержавної» державності, які використовують ліві політичні сили.

Ці ідеї тим небезпечніші, що свого часу їх комплекс був розроблений на грунті найдавніших, в тому числі ранньохристиянських ідеалів, і здатний як в зв'язку з цим, так і в зв'язку зі своїм мстиво-руйнівним характером знайти відгук у тих, хто втратив соціальну перевагу і благополуччя, або не досяг успіху й забезпеченості на нових для нас шляхах розвитку суспільства.

Незважаючи на таку помітну діяльність в Україні лівих партій, потрібно констатувати, що в нашій країні заповнений весь політичний спектр. Великий Пріорат Ордену Святого Станіслава в Україні цілком поділяє думку, що майбутнє має належати партіям парламентського типу, відданим конституційним принципам, захисту прав і свобод особистості, орієнтованим на парламентські методи боротьби за владу шляхом демократичних виборів. Саме представників даного сегмента політичної палітри країни й представлено серед українських кавалерів Ордену Святого Станіслава, і більшість з них удостоєні цієї високої міжнародної нагороди саме за успіхи в справі перетворення України на демократичне, відкрите, правове суспільство й державу.

Інший полюс цього ідеологічного зрізу протистояння в суспільстві пов'язаний з романтичними уявленнями про державне  й  національне  будівництво.   Реакцією  на тоталітарну, монохромну ідеологію й практику більшовизму, що успадкувала ряд принципів у підході до національного розвитку від ним же прозваної «тюрмою народів» царської Російської імперії, став «інтегральний націоналізм», що аж ніяк не розглядає політику як мистецтво можливого. Виступаючі від імені України політичні організації неодноразово опинялися під час конфліктів загальносвітового масштабу з сумнівного боку барикад, намагаючись вести своєрідну боротьбу на два фронти.

За сучасних умов такий досвід і культивування його традицій, з одного боку, породжують розкол і непримиренність між представниками старших поколінь, між громадянами однієї країни — ветеранами II світової війни, що билися тоді подеколи один проти одного. В Україні є й позитивний досвід роботи в цьому напрямі, зокрема, існує всеукраїнська організація ветеранів, що об'єднує представників обох колись ворожих таборів. Але такий досвід діалогу, неможливий без конструктивного бажання утямити аргументи опонента, ще не набув належного поширення в інших ветеранських організаціях.

З іншого боку, ідеал самовідданої й неодмінно жертовної боротьби здатний підштовхнути далеко не гірші прошарки суспільства до ігнорування того очевидного факту, що нинішня Україна — це багатонаціональна держава, на території якої діє 35 самих лише організованих національно-культурних об'єднань. Ігнорується часом і те, що справжній, глибинний інтерес так званої «титульної нації» — українців - полягає в забезпеченні благоденства, добробуту, задоволенні національних потреб усіх національних меншин, які мешкають в Україні. Брак ангажованості носіїв крайніх поглядів на розв'язання національного питання в умовах по-справжньому конструктивного державного будівництва, пострах остаточно втратити вплив, набутий на зорі Незалежності, змушує їх за першої-ліпшої нагоди роздувати найменшу іскорку міжнаціональної й міжкультурної напруженості. їхній тиск на державні органи часом призводить до непотрібного форсування абсолютно об'єктивних довготермінових програм, зокрема, забезпечення державній мові належного місця в суспільстві, адміністрації, пресі та освіті. І в цій сфері самі лише Примирення й необхідність діалогу здатні керувати справжніми будівничими держави. Вони здатні врятувати все ще крихкі успіхи в справі досягнення країною внутрішнього миру від ескалації напруженості, від хаосу, від своєрідних «злочинів совісті» на кшталт захоплення майна легальних суспільно-політичних організацій опонентів або участі з міркувань невірно усвідомленої солідарності в бойових діях в інших країнах. Вони здатні врятувати від утиску інтересів громадян інших національностей і провокування їх на опір зміцненню української держави.

Особливий аспект Примирення, наявний в Україні, — зусилля держави на виправлення історичної несправедливості стосовно депортованого сталінізмом народу — кримських татар. Колесо історії назад не повернути, і земля предків людей, що повертаються на історичну Батьківщину, в більшості випадків вже давно має нових господарів. Мудрість, такт, справедливість, прагнення до миру й Примирення необхідні в цьому процесі всім зацікавленим сторонам, і залишається сподіватися на те, що мирне розв'язання конфліктів залишиться й надалі єдино можливим засобом урядів України, Автономної республіки Крим і органів татарського національного представництва.

ІІІ

Перелік проблем, пов'язаних в Україні з Примиренням, залишався б неповним, якщо не згадати ще й особливу ситуацію, що склалася тут в міжконфесійних відносинах. Здавалося б, сам Бог велів дотримувати мир в такій тонкій матерії, як церква, тіло Бога за християнським віровченням. Але в історії й сучасності України ми, на превеликий жаль, бачимо, що гордощі людські не раз прагнули всупереч усім заповідям коригувати Промисел Божий. Безумовно, інтереси суспільства були б повніше задоволені, якби українське православ'я було об'єднане в єдиній Українській Помісній Церкві. Але досягнення цієї вельми піднесеної мети суто мирськими методами не може не кидати тінь на православ'я, на щирість християнської релігійності і значення християнського виховання, не може не кидати тінь на залучених до протистояння ієрархів і мирян. Конфліктність в релігійному середовищі не тільки перешкоджає задоволенню потреб віруючих, але й шкодить авторитету України в світовій спільноті, створює цілком штучні зони далеко не благотворного зовнішнього впливу.

Протистояння між трьома гілками українського православ'я відбивається певною мірою і на діяльності Великого Пріорату Ордену Святого Станіслава в Україні. Ми завжди виходили в своїй діяльності з того, що найдавніші ордени як рицарські співтовариства були осяяні світлом Євангелія, Вірою і Любов'ю, з моменту свого виникнення протистояли хаосу й беззаконню в суспільстві, що Орден Святого Станіслава є світським рицарським орденом, хоч і має своїм духовним патроном християнського Святого. Ми прагнемо проводити церемонії інвеститур в храмах і з участю священнослужителів тих конфесій, до яких належать з переконання або за обрядом хрещення посвячувані в рицарське звання. Проте протистояння між православними течіями серйозно ускладнює також і екуменічний діалог між православ'ям, греко-католицизмом і римо-католицизмом, і наша екуменічна позиція не завжди зустрічає розуміння в середовищі православних ієрархів, хоч є й щасливі винятки з цього сумнівного правила. Вважаємо, що цій дійсно вищій сфері відносин необхідне упокорювання християнське, братерське Примирення, необхідна, нарешті, сама чиста Віра, якій таких втрат завдають гордощі й амбіції, потуги духовною владою досягати марної слави в мирській суєті.

***

Все вищевикладене підтверджує, що проблема примирення в сучасній Україні спливає майже в кожній, нехай навіть на перший погляд і незначній області життєдіяльності суспільства.

Для нас дуже важливо, що ті держави, які в минулому були непримиренними ворогами, знайшли шляхи до зближення, згоди і співпраці, вийшли в авангард загальнолюдського прогресу. Головну роль у цьому відіграли їхня відмова від тоталітарних ідеологій і національна згуртованість, єдність, завдяки яким вони подолали післявоєнну убогість і взяли стрімкий розгін. Ми маємо право вбачати в цьому приклад нашому народові для наслідування.

Здорові сили країни розуміють, що найбільший ворог сьогодні - - незгода, непримиренність, розбрати. їх будь-що слід подолати, виключити з суспільної практики, стосунків між політичними силами і людьми. Узгодження цінностей економічної свободи й соціальної справедливості, подолання бідності, утвердження представницької демократії й забезпечення реальної поваги до прав людини — ось основні напрямки, на яких в нашому суспільстві може бути досягнуте бажане Примирення.

Ми, українські кавалери Ордену Святого Станіслава, всім серцем відгукнулися на звернення Великого Капітулу Ордену про необхідність постійно боротися за досягнення Примирення як ідеалу християнського й громадського життя. Ми докладемо всіх своїх можливих зусиль, щоб на своїх постах, у всю міру своїх скромних сил благотворно впливати в плані досягнення Примирення на суспільство нашої країни. Ми пишаємося тим, що в цій справді Богоугодній справі з нами — досвід і впливовість всесвітньої організації, Ордену Святого Станіслава загалом, і всіх його кавалерів зокрема. Ми готові перейняти будь-який досвід, з вдячністю прийняти будь-яку допомогу і будь-яку пораду, і готові самі надати допомогу, якої, можливо, потребуватиме хтось із побратимів на цьому шляхетному терні.