Історія орденів винятково багата на барвисті подробиці й несподівані для сучасної людини деталі. На відміну від медалей, ордени виникли не як нагороди, а як особливі організації з чітко визначеними принципами й цілями. Навіть сама назва «орден» походить від латинського ordo — «організація».

У XI ст. монастирі, що боролися за очищення, укріплення й централізацію церкви, стали об’єднуватися в духовні ордени: Картезіанський, Цистерціанський, Францисканський, Домініканський та ін. Вони брали активну участь у підготовці Хрестових походів, але зрозуміло, що основний тягар завоювання Святої Землі ліг на плечі рицарських військ Європи. Після виникнення на Близькому Сході християнських держав рядові рицарі приєднувалися до чернечих об’єднань і служили вже не світському государеві, а церкві. У такий спосіб виникли нові, духовно-рицарські ордени — слуг шпиталю братерства Святого Іоанна (госпітальєрів, або іоаннітів, згодом — Мальтійський орден), бідних братів Єрусалимського храму (тамплієрів, або храмовників) і братів німецького дому Святої Марії (Тевтонський орден), а за їх прикладом — багато інших. Це були воєнізовані організації з чіткою ієрархією та своєрідною уніформою — орденським вбранням (за деталями одягу можна було визначити положення рицаря в ордені). У романських мовах слово «рицар» звучить як «кавалер», і в такий спосіб утворилося збережене донині поняття «кавалер ордену». Своєрідною рицарською традицією стали «орденські внески»: вступаючи до ордену, рицар віддавав йому все майно, адже тепер його потреби мав забезпечувати орден.

Як пише С. В. Жарков у книжці «История создания рыцарских орденов и каталог холодного оружия, снаряжения рыцарей средневековой Европы», в 1099 р. в арміях хрестоносців, після здобуття міста-фортеці Єрусалима, за благословенням Папи Римського на базі різних братств створювалися особливі духовно-рицарські організації: їх називали духовно-рицарськими орденами. Початкове завдання рицарських орденів — захист християнських прочан й охорона християнських володінь на Сході від нападів послідовників ісламу.

Ідеолог Хрестових походів Бернар Клервоський, який жив у XII ст.,  у спеціально присвяченому рицарським орденам творі намагався виправдати їхнє існування, примиривши служіння Богові й військову діяльність. Вступаючи до ордену, рицар приносив звичайну обітницю чернецтва: бідності, цнотливості, слухняності. Він повинен був виконувати обов’язок гостинності й невпинно вести війну проти невірних. Членами орденів могли бути як рицарі, так і простолюд, який становив окрему групу. А деякі військово-чернечі ордени допускали у свої лави навіть жінок.

Члени рицарського ордену беззаперечно корилися главі ордену — Гросмейстерові, або Великому Магістрові, який, у свою чергу, підкорявся безпосередньо Папі Римському, а не правителям, на землях яких розташовувалися володіння ордену. Духовні рицарські ордени майже в усьому були схожі на чернечі, але в них були певний статут, затверджений Папою Римським, і особливий відмітний одяг.

Подібно до чернечих орденів, рицарські спочатку складалися з небагатьох осіб. Але рицарські ордени активно займалися військовою діяльністю, тому чисельність їхніх членів швидко зростала. Члени ордену розподілялися за посадами.

На початку, коли в орденах ще дотримувалися простоти, їхньою відмітною ознакою служив звичайний хрест червоного кольору, що його перші хрестоносці обрали для себе самі. Правда, для розрізнення всередині ордену вони нерідко змінювали як форму, так і колір хреста,     і навіть колір нижнього одягу й плаща, до яких його прикріплювали.   У церковних документах є запис про те, що нашивати хрест на одяг дозволила 1146 р. спеціальна папська булла, та й то лише рицарям знатної крові й представникам орденів.
Набагато пізніше, коли рицарські ордени розбагатіли й у деяких з них, як і в чернечих орденах, розвинулася пристрасть до розкоші, не тільки одяг рицарів, але й уся обстановка, у якій вони жили, стала відрізнятися більшим багатством. Розкіш проявлялася й у встановленні нових розмаїтих відзнак для службових посад: гросмейстера, капеланів, ратників. Загалом за період з 1100 до 1400 р. було утворено близько 20 духовних рицарських орденів. З них три ордени були найдужчими, найвпливовішими й мали на ті часи величезні статки. До цієї трійки входили: Орден госпітальєрів (іоаннітів), Орден тамплієрів (храмовників) і Тевтонський (Німецький) орден.

Духовно-рицарські ордени, що виникли на Святій Землі, крім Сходу, брали участь у воєнних діях і на інших територіях християнського світу. Так, першими вступили у війну в Іспанії рицарі-госпітальєри й тамплієри. Піренейський півострів привертав до себе увагу рицарських орденів як джерело доходів і можливість поповнити свої ряди новими браттями.

Вплив рицарів-госпітальєрів і тамплієрів призвів до того, що вже в третій чверті XII ст. в Іспанії виникло кілька власних військово-чернечих орденів. Вони вже від початку були військовими організаціями, заснованими за прикладом орденів тамплієрів і госпітальєрів. Покровителями іспанських рицарських орденів були християнські правителі Іспанії, які в такий спосіб отримували в особах рицарів орденів серйозну військову силу проти мусульман як на суходолі, так і на морі. До того ж місцеві ордени не повинні були посилати кошти до Святої Землі, а іспанські правителі, беручи під свою опіку відразу декілька військово-чернечих організацій, могли контролювати ситуацію таким чином, щоб жоден окремий орден не став занадто могутнім.

Спочатку іспанські правителі навіть сподівалися використати ці місцеві організації в боротьбі зі своїми християнськими суперниками, але ордени швидко поширилися по всій території півострова й зайняли нейтральну позицію щодо конфліктів між християнськими королями. Час від часу іспанські ордени планували поширити свій вплив на території Північної Африки, Святої Землі й навіть прибалтійських країн, але жодного з цих планів не було здійснено.

У Центральній Європі, на відміну від Іспанії, тамплієри й госпітальєри не були першими духовно-рицарськими орденами, які зі зброєю в руках захищали й поширювали християнство. На початку XIII ст. європейці більше розраховували на нові європейські духовно-рицарські ордени, такі як Тевтонський орден. Саме він відіграв головну роль у підкоренні Пруссії й Лівонії. Орден мечоносців і Добжинський орден були засновані вже в Європі, для захисту місіонерів: перший виник у Лівонії в 1202 р. за підтримкою єпископа Альберта, а другий — у Пруссії, приблизно в 1228 р., з ініціативи єпископа Прусського Християна й польського князя Конрада Мазовецького. Пізніше ці ордени ввійшли до складу Тевтонського ордену.

Тевтонський орден уперше з’явився в Центральній Європі 1211 р., на прохання угорського короля Андрія II. Він запропонував орденові трансільванську область Бурзу з умовою захищати її від набігів половців. Для Тевтонського ордену це було вигідною пропозицією, що давала йому можливість розширити свої володіння в Європі. Після того як Тевтонський орден було вигнано з Угорщини і він утвердився у Пруссії, угорські й польські правителі залучали для охорони своїх земель інші рицарські ордени. Польський князь Конрад Мазовецький 1237 р. навіть намагався відродити Добжинський рицарський орден у замку Дрогичин на ріці Буг, але з цього нічого не вийшло. Рицарі-тамплієри теж не довго пробули на польській землі, яку їм подарували в 1250 р., а рицарі-госпітальєри й зовсім відмовилися захищати землі, надані їм у 1247 р. угорським королем Белою IV, які простиралися від Трансільванських Альп до Дунаю.

Духівництво використало рицарські ордени проти єретиків і супротивників Папи Римського, а також проти інших порушників спокою в Західній Європі. Рицарські ордени втручалися й у внутрішні конфлікти на Кіпрі та в Єрусалимському королівстві. Також були спроби заснувати нові рицарські ордени на півдні Франції, для боротьби з єресями. Обов’язком цих організацій було захищати віру й церкву, а також придушувати громадські безладдя. Але все-таки головним завданням духовно-рицарських орденів була боротьба з іновірцями. Маючи колосальні статки, ордени могли скуповувати гарні землі по всій території Європи. Доказом могутності й впливу рицарських орденів може служити той факт, що деякі з них карбували свої гроші зі срібла й навіть із золота, і ці монети мали обіг по всій Європі.

У середині XIV ст. такі особливості духовно-рицарських орденів, як відданість сюзерену і неухильне дотримання кодексу честі, привернули увагу світських государів Європи. Останні намагалися покласти край феодальній роздробленості своїх королівств і задля цього прагнули спертися на власні рицарські організації.
Нові світські ордени (першим з них став Орден Підв’язки, що й досі існує у Великобританії) являли собою союзи рицарів, очолювані самими королями. Король своєю владою приймав до ордену нових членів: ця принципова відмінність рицарського ордену від духовного містила елемент нагородження. Чисельність членів ордену було суворо обмежено, а кожний рицар міг тоді належати лише до однієї організації.

Усі члени ордену, крім його глави, були рівні між собою. Багато з новоутворених орденів за прикладом попередників — орденів духовних — присвячувалися святим і ніби перебували під їхнім священним патронатом.

Епоха рицарства завершується з появою постійних армій. Сенс орденів як союзів рицарів стає менш очевидним, а знаки належності до них перетворюються переважно на знаки монаршої милості. У буденній мові виник вислів «отримати орден» замість правильного «вступити до ордену».

Постала й потреба позначення належності до ордену в повсякденному житті, тобто без спеціального вбрання. Знаки стали виготовляти не з тканини, а з металу, і носили їх тепер на стрічках, кольори яких відповідали барві прийнятої раніше мантії.

Як вже згадувалося, ще в давніх духовно-рицарських орденах склалася система рангів і посад: Великого Магістра (гросмейстера), командорів і рядових рицарів. Ці відмінності знайшли відображення у знаках. Знак вищого рангу стали носити на особливому нашийному ланцюгу або широкій стрічці через плече. В останньому разі він заміняв зброю і був символічним «духовним мечем». Нашийний знак на стрічці став відповідати рангові командора, а рядові рицарі почали носити нагрудні знаки на вузькій орденській стрічці. Зі зростанням чисельності членів орденам знадобилися додаткові ступені, орденські знаки яких було доповнено нагрудними зірками.

Оскільки два різні ранги водночас кавалер ордену мати не міг, незмінною традицією справжніх орденів і досі є можливість носити знаки лише одного зі ступенів нагороди, а також необхідність пройти в ордені всі щаблі, починаючи з нижчого. Лише там, де від справжніх орденів залишилися тільки назви, трапляється повторне нагородження знаком того самого ступеня або носіння знаків різних ступенів.

У світських орденах-нагородах полегшилися й майнові зобов’язання рицарів: членство в ордені стало насамперед почесним і супроводжувалося внесенням фіксованих сум на потреби орденського церемоніалу, утримання Капітулу й орденську добродійність.

На зорі історії світських орденів у монархічних державах вступити до ордену або дістати орденські знаки могли лише дворяни. Пізніше нагородження орденом за особливі заслуги супроводжувалося піднесенням у дворянство. Ця традиція, звісно, не була успадкована орденами, засновуваними у позбавлених станового поділу республіках. Нові держави теж потребували засобів заохочення заслуг. Прообразом республіканських орденів став заснований у 1802 р. тоді ще першим консулом Франції Наполеоном Бонапартом Орден Почесного легіону. Одна з його особливостей — чітка організаційна структура: розподіл на когорти, наявність рангів Великих офіцерів, командорів, офіцерів і легіонерів. Цей перший масовий орден XIX ст. дожив до наших днів як вища нагорода Французької республіки.

Численні ордени існують практично в усіх державах світу. Переважна більшість з них зберігає, принаймні зовні, основні риси давніх орденських організацій. Вони пережили катаклізми громадського життя, зберегли легітимність і наступність, але відтак змінили якість і принципи існування. По праву до числа таких орденів належить Орден Святого Станіслава, що виник так само, як і чимало інших світських орденів Європи, але пережив і монархів, і їхні монархії.