Члени суспільства докапіталістичної доби поділялися на стани — групи, що мали закріплені за звичаєм чи законом і наслідувані права й обов’язки. Для станової організації була характерна ієрархія, втілена в нерівності становища й привілеїв станів. За класичною схемою суспільство поділялося на вищі стани (дворянство й духовенство) і непривілейований третій стан (до нього належали ремісники, купці й селяни). У Російській імперії, до складу якої входила й більша частина українських земель, до 1917 р. існував становий розподіл на дворянство, духовенство, селянство, купецтво, козацтво й міщанство. Крім них існували нечисленний прошарок спадкових почесних громадян і міжстанова група різночинців.

Хоча вже в середині XIX ст. дворянський статус втратив вирішальне значення в житті людини, психологічно приналежність до вищого стану сприяла духовній незалежності інтелектуала й усвідомленню самоцінності особистості. Уявлення нещодавніх часів, коли освічену людину ототожнювали з дворянином, накладали відбиток шляхетності на всю сферу розумової праці. Між тим поняття шляхетності має досить складну історію.

В українську мову термін «шляхта» прийшов із польської (szlachta), у польську — з чеської (slechta), а в чеську — з давньогерманської, де слово slachta (сучасний німецький відповідник — Geschlecht) означало «рід». Шляхта (дворянство) виникла як військовий стан ще на зорі європейської історії, внаслідок громадського поділу праці. Воїни — cabalieros, cavaliers, chevaliers — захищали замок свого сеньйора, забезпечували його воєнні походи та представляли його у відносинах із залежними від нього особами. Разом із земельними володіннями ця верства отримувала спадкове дворянство, чому сприяв урочистий обряд посвяти в рицарі, що перетворював воїна на шляхетного шевальє. У XII ст. цей обряд став обов’язковим. Він засвідчував приналежність дворян до рицарів і навпаки, піднімав авторитет воїнів, підтверджував їхню претензію на шляхетність.

Церква забезпечила духовний престиж церемонії посвяти, включивши до неї такий елемент, як освячення зброї, та інші. До того ж вона сприяла формуванню рицарської ідеології й етики, що мали врівноважити суспільну вагу й чесноти рицарської верстви. Вона християнізувала культ воїна, особистої вірності та воєнної доблесті. Найважливішими категоріями етики стали хоробрість, розсудливість і станова солідарність.
Дослідники стверджують, що європейське суспільство створило важкодосяжний, але неминущий образ лицаря без страху й догани. Духовні цінності та започаткована дворянством «цивілізація манер» відіграли виняткову роль у формуванні європейської культури Нового часу й сучасної європейської людини. З дворянством пов’язане народження незалежної людини, яка відповідає за себе, ризикує тільки собою та позбавлена рабського страху перед вчинком.

Відродження України й інших пострадянських держав, повернення до глибинних джерел культури немислимі без відтворення відповідного інтелектуального шару в суспільстві. Він не тільки є обличчям суспільства, а й визначає здатність нації до конкуренції на світовій арені, її внесок у світову цивілізацію. Інтелектуальний шар по суті своїй елітарний, бо формує його меншість.

У сучасних наукових працях підкреслюється, що за нормальних умов нація неминуче виділяє аристократію, тому що сутність високих проявів культури глибоко аристократична: лише меншість людей має виняткові здібності до мистецтва, науки або державного врядування. Наявність у суспільстві аристократичного середовища, відповідних ідеалів і уявлень необхідна для стимуляції успіхів у цих видах діяльності. Розвиток державного організму значною мірою залежить від того, чи вдасться привести інтелектуальні якості людини у відповідність до її суспільного становища, забезпечити просування службовими сходами якщо не найобдарованіших, то принаймні найосвіченіших.

У більшості держав становий розподіл суспільства, що гальмує його подальший розвиток, було усунено внаслідок буржуазно-демократичних революцій. Соціальним привілеям за правом народження покладено край, треба думати, назавжди. Однак уявлення про добірність, знатність і шляхетні сімейні традиції існує в суспільстві й дотепер. Його плекають кавалери Ордену Святого Станіслава, бо за визначенням, походженням і статутними нормами він  є рицарським орденом.

Оскільки обряд посвяти в рицарі був за традицією головною підставою зарахування до громадської еліти, у кавалерів Ордену Святого Станіслава немає жодних причин відмовлятися від права вважати себе справжньою знаттю сучасного суспільства. Тим більше що відмінні знаки нашого ордену отримують лише люди, які своїми досягненнями й справами засвідчили приналежність до справжньої еліти сучасного суспільства, до його найактивнішого й інтелектуального шару.

У наш час годі претендувати на передання в спадок привілеїв посади. Але суспільство та його інституції, як відомо, розвиваються за спіраллю, повторюючи на новому рівні ті чи інші елементи попередніх стадій. Настав час згадати, що західноєвропейська знать свого часу взяла початок від «знаті» стародавніх германців. У тому суспільстві, доки «знатність» не поєдналася з правом на землеволодіння, заслуги предків забезпечували особливе становище людини з погляду не привілеїв чи пільг, а помітного виокремлення деяких родів в уявленні загалу. Обдарованість певної особи, обумовлюючи виняткову шанобливість до неї, змушувала решту очікувати таких самих якостей від її нащадків. Така «знатність» не так надавала права, як зобов’язувала всіх представників роду виправдовувати сподівання, що їх на них покладали. Такий сенс шляхетності був би актуальним і для нашого часу.

Тож чи варто говорити в сучасному українському суспільстві про шляхетність? На нашу думку, варто тією мірою, якою після довгого панування хибних ідеалів і соціальних перспектив суспільству знову потрібно впроваджувати у свідомість і життя поняття обов’язку, совісті та честі. У 1989 р. було ухвалено Кодекс європейського дворянства. Він вбачає значення сучасної шляхетності в культивуванні почуттів обов’язку, честі, порядності, у визнанні важливості родинних стосунків і естафети поколінь, у збереженні культурного надбання, боротьбі за гармонію національного й загальноєвропейського, у розвитку здатності бачення далекої перспективи, перейнятої почуттям історичного традиціоналізму,   у прагненні лідерства, взяття на себе відповідальності й безкорисливого служіння суспільству, у турботі про поліпшення суспільних відносин. Сучасна знатність полягає не в спробах повернути або безпідставно віднайти станові привілеї, що назавжди пішли в минуле, а в самовідданій праці заради відродження національних традицій і посідання Батьківщиною гідного місця в сучасному світі.