Генеалогія — наука про рід. Gens в перекладі з латинської — «рід», «logos» — «слово», «наука». Витоки цієї науки губляться у далекому минулому, в часах давньоєгипетських та ассирійських хронік, коли проблема спадкування престолу почала хвилювати як представників законних правлячих династій, так і узурпаторів влади, котрі внаслідок тих чи інших обставин ставали на чолі держав і засновували свої династії, що у свою чергу ставали жертвами наступних «засновників династій».

Однак людське суспільство в ті часи лише почало формувати поняття генетичного походження: інститут лавірату (коли мати правлячого фараона могла бути і його ж дружиною), як відомо, призводив до виродження (класичний зразок цього явища — фараон Тутанхамон, котрий помер у молодому віці з ознаками повної деградації).

Біблійні часи внесли значні корективи у систему шлюбів і юридичних норм спадкування. Старий Заповіт основною своєю частиною має перерахування колін синів Ізраїлевих та розлогі пояснення того, хто кому ким доводився і за яких обставин визначався прямий спадкоємець влади, а інколи зазначалися особливі винятки з правил, що за тих часів набули звичаєвого характеру: народження наложницею дитини від правителя за обставин фізичної неспроможності головної дружини мало відбуватися на колінах в останньої, аби дитина, народжена в неї на руках, була визнана за її власну, тобто законну.

Християнство, як ніяка інша релігія, відіграло величезну роль у процесі регламентації шлюбно-спадкових стосунків суспільств, у яких воно поширювалося. З цим можна пов’язати особливий статус Папи Римського стосовно освячення династичних прав на престол європейських монархів. Донині католицька церква дотримується найсуворіших заборон щодо розірвання шлюбів.

Римська курія протягом тисячоліття виробляла правила встановлення кровних зв’язків та ступенів спорідненості між претендентами, використовуючи основи давньоримського права. Так, до V ст. були заборонені шлюби між братом і сестрою, з братом чи сестрою матері. Імператор Феодосій заборонив шлюби між нащадками братів та сестер, церква продовжила заборону за лінією онуків і т. п. Так заборона шлюбів була доведена до 7-го ступеня спорідненості, однак Папа Римський Інокентій III у 1215 р. обмежив перешкоди за бічними лініями до 4-го ступеня, і тільки у 1917 р. новий кодекс канонічного права обмежив заборону шлюбів до 3-го ступеня — онук і онучка не мають права брати шлюб, але їхні діти вже мають.

Така жорстка регламентація шлюбних стосунків (далеко не завжди претенденти на шлюб знали про свою спорідненість) спричиняла дослідження коренів, виникнення спеціальних хронік правлячих династій тощо. Окремі ознаки генеалогії почали розвиватись у ранньому Середньовіччі, коли були створені родоводи королів готських, бургундських, англосаксонських, лангобардських, франконських, однак справжньою наукою генеалогія стала за доби Відродження. Першим виданням такого гатунку є інкунабула Сунтхейма 1491 р. Der Loblichen Fursten und des Landes Osterreich alt Herkommen. Від того часу розквіт генеалогії став очевидним. П’ятитомне видання Ієроніма Генінгеса Teatrum Genealogicum вийшло у світ у Магдебурзі 1598 р. в якості першої генеалогічної енциклопедії.

Однак регламентація канонічного права призводила також до порушень у династичних та політичних процесах боротьби за владу, жертвами яких ставали нащадки багатьох королівських домів. Таким класичним порушенням є генеалогія короля Іспанії Альфонса XII, котрий за обома лініями батьків є прямим нащадком французького короля Людовіка XIV. Таким чином, одна особа є повним генетичним спадкоємцем іншої особи з різницею у часі 142 роки.

Вітчизняні витоки генеалогії можна знайти у «Повісті минулих літ», в якій містяться династичні переліки осіб роду Рюриковичів та їхніх династичних шлюбів з правлячими королівськими домами Європи того часу. Литовські князі, які стали спадкоємцями давньоруських князів після татаро-монгольського нашестя, за Кревською унією 1385 р., головною ознакою якої став шлюб королеви Ядвіги з великим князем Ягайлом, перейшли до католицького віросповідання. Остаточно за Городельською унією вони були «адаптовані» до польських рицарських родів та їхньої геральдичної системи. Від того часу виникло поняття роду геральдичного, тобто приналежності генетично інших родів до певного герба. Воно дало початок новому формуванню знаті, котра у пізніший час асимілювала також місцевий український елемент.

Українська генеалогія увібрала в себе як вітчизняну, так і польську, а згодом і російську практику, разом із системою шляхетської легітимації. Матеріали щодо українських родоводів можна знайти у польській Герольдії Королівства Польського (частина фонду якої через складні історичні перипетії зберігається донині в Києві, хоча більшість польських генеалогів вважає її втраченою у 1944 р.) та у фонді Департаменту Герольдії правлячого сенату (у Санкт-Петербурзі).

Сучасна генеалогія передбачає дослідження походження будь-якої людини. Кожен із сучасників за наявності архівних метричних записів може ознайомитися з коренями свого роду, дізнатися про діяльність або статус своїх предків у минулому.