![]() |
Виникнення лицарства
![]() Не так давно лицарство було поняттям, яке здеб╕льшого ╕гнорували. Воно було чимось таким, про що знали вчен╕ — ф╕лологи й ╕сторики, — але чому, як здавалося, не може бути м╕сця у св╕т╕ б╕знесу, пол╕тики, стосунк╕в або особисто╖ повед╕нки в сучасному св╕т╕. Виникло нав╕ть уявлення, що так╕ прояви рицарських якостей, як вв╕члив╕сть ╕ збереження чест╕, несум╕сн╕ з мужн╕стю. Однак так╕ уявлення почали в╕дходити в минуле. Сьогодення ╕ його реал╕╖ змушують усв╕домити важлив╕сть етично╖ повед╕нки й особисто╖ ц╕л╕сност╕. Дедал╕ б╕льше людей розум╕ють, що обов’язок, геро╖зм, чесн╕сть ╕ почуття власно╖ г╕дност╕ сьогодн╕ ц╕нн╕ш╕, н╕ж будь-коли. Перш н╕ж обговорювати под╕бну тему, доводиться звернути увагу на особливост╕ застосовуваних терм╕н╕в. В укра╖нськ╕й мов╕ зустр╕чаються два вар╕анти написання: «рицар» ╕ «лицар», «лицарство» ╕ «рицарство». У словниках обидв╕ форми подеколи ф╕гурують як р╕вноправн╕, але найб╕льш фахов╕ з них за р╕внем п╕дготовки визначають форму «лицар» як поетичну, фольклорну або з переносним значенням. В╕дтак ми ма╓мо п╕дстави вживати ╖х для передач╕ тих значень, як╕ в ╓вропейських мовах, зокрема в англ╕йськ╕й, потребують р╕зних терм╕н╕в. Слово «рицар» (knight) ма╓ позначати важкоозбро╓ного во╖на, члена феодально╖ верстви середньов╕чного сусп╕льства, «рицарство» (knighthood) — сукупн╕сть таких во╖н╕в-землевласник╕в, "рицарський" — такий, що стосу╓ться рицаря (наприклад, обладунок, герб, роман тощо), особлив╕ доблесть ╕ майстерн╕сть. Натом╕сть «лицар» (chevalier) — це благородний захисник, людина, яка самов╕ддано служить певн╕й справ╕, ма╓ сердечну прихильн╕сть. Так само цей терм╕н ма╓ ф╕гурувати у в╕дпов╕дних легендарних ╕ поетичних образах: лицар без страху й догани, лицар сумного образу, лицар у сяюч╕й брон╕). «Лицарство» ж (chivalry) — це певна д╕яльн╕сть, повед╕нка ╕ звички, а «лицарський» — благородний, шляхетний, галантний, витончений ╕ п╕дкреслено чемний. У цьому матер╕ал╕ нас ц╕кавитиме саме те, що може мати традиц╕йну ц╕нн╕сть для сучасност╕ — лицарство. Воно визнача╓ться як кодекс повед╕нки, якого дотримувалися середньов╕чн╕ рицар╕. Як система, дух або звича╖ середньов╕чного рицарства, якост╕, повед╕нка ╕ вдача ╕деального рицаря, уявлення про лицарство мало тривалу ╕стор╕ю. Корен╕ ц╕╓╖ системи сягають IХ—Х ст., найб╕льш розкв╕тла вона у ХII ╕ ХIII ст., остаточно склалася в ХIV ст., а наприк╕нц╕ Середн╕х в╕к╕в зазнала занепаду. Однак ╕деали лицарства продовжували впливати на зразки повед╕нки шляхти й знат╕ протягом Ренесансу в ХVI ст., а зрештою набули нового значення ╕ сусп╕льного звучання. Розвиток кодексу повед╕нки рицар╕вРанн╓ Середньов╕ччя для ╢вропи було часом хаосу. Але з ХI ст. почався довгий пер╕од поновлення стаб╕льност╕. Пожвавилася торг╕вля, з’являлися нов╕ м╕стечка й справжн╕ м╕ста. За цих пор╕вняно мирних обставин церква спробувала приборкати войовничий дух феодально╖ знат╕. В ХI ст. по вс╕й ╢вроп╕ в╕дбулися Церковн╕ ради, як╕ сформулювали особлив╕ програми, в╕дом╕ як «Божий Мир» ╕ «Боже Перемир’я». «Божий Мир» заборонив рицарям нападати на селян, ж╕нок, священик╕в ╕ торговц╕в, а «Боже Перемир’я» заборонило збройну борню по нед╕лях ╕ святих днях. Хоча церкв╕ й забракло тод╕ сили, щоб забезпечити безумовне виконання цих припис╕в, «Божий Мир» ╕ «Боже Перемир’я» продемонстрували появу нових ц╕нностей, як╕ поставили п╕д питання тод╕шню практику в╕йськово╖ справи в Зах╕дн╕й ╢вроп╕, типову для IХ—Х ст. Християнство вплинуло на рицарство ╕ п╕д час орган╕зац╕╖ Хрестових поход╕в. Вони являли собою в╕йськов╕ експедиц╕╖ християнських рицар╕в задля в╕двоювання з-п╕д мусульманського контролю святих м╕сць паломництва в Палестин╕, або Свято╖ Земл╕, ╕ водночас у сукупност╕ являли собою найдовшу в╕йну в ╕стор╕╖ людства. Хоча багато рицар╕в вирушали туди заради вигоди, во╓нно╖ слави й пригод, багато з них керувалися щирим рел╕г╕йним ентуз╕азмом. Цей ентуз╕азм в╕дбився у заснуванн╕ в╕йськово-рел╕г╕йних орден╕в. П╕сля виникнення на Близькому Сход╕ християнських держав багато рядових рицар╕в при╓днувалися до чернечих об’╓днань ╕ служили вже не св╕тському государев╕, а церкв╕. У такий спос╕б постали нов╕, духовно-рицарськ╕ ордени — слуг шпиталю братерства Святого ╤оанна (госп╕таль╓р╕в, або ╕оанн╕т╕в, у майбутньому — Мальт╕йський орден), б╕дних брат╕в ╢русалимського храму (тампл╕╓р╕в, або храмовник╕в) ╕ брат╕в н╕мецького дому Свято╖ Мар╕╖ (Тевтонський орден), а за ╖х прикладом —багато ╕нших. Члени цих орден╕в давали рел╕г╕йн╕ клятви ╕ под╕ляли сп╕льну мету в╕двоювати для християнства Святу Землю. Вони щиро вважали, що рицарство могло б стати не лише ознакою належност╕ до одного з трьох основних стан╕в тод╕шнього сусп╕льства, але й святим способом життя — за умови використання його для християнських ц╕лей. Ц╕ ордени допомогли просякнути лицарство рел╕г╕йним ╕деал╕змом. Через те що рицарство ╕ феодал╕зм сп╕в╕снували протягом к╕лькох стол╕ть, ╕нколи вважа╓ться, що це суть чи не одне й те ж саме. Фактично ж, враховуючи античн╕ корен╕ уяви про сенс геро╖чного, ц╕ два явища практично не мали н╕чого сп╕льного. Феодал╕зм був д╕╓вою сусп╕льною ╕ економ╕чною системою, яка потребувала для свого налагодження класово╖ структури, що перетворилася на спадкову. Рицарство ж являло собою ╕деал, ╕ хоча воно й було побудоване як ╓диний клас, членство в ньому н╕коли не було спадковим. Знатна людина була такою за народженням, а рицарем вона могла стати лише через церемон╕ю посвяти. Але й мужн╕й та г╕дний представник ╕нших верств населення також м╕г бути за подвиги сво╖ посвячений у рицар╕, що автоматично робило його знатною особою. Рицарська г╕дн╕сть, таким чином, була ц╕нн╕стю, вищою за природжену знатн╕сть. ╤з середини XIV ст. так╕ особливост╕ духовно-рицарських орден╕в, як в╕ддан╕сть ╕ неухильне дотримання кодексу чест╕, привернули особливу увагу св╕тських государ╕в ╢вропи. Останн╕ намагалися пок╕нчити з феодальною роздроблен╕стю сво╖х корол╕вств ╕ в цьому прагнули спертися на власн╕ рицарськ╕ орган╕зац╕╖. У ХV—ХVI ст. лицарськ╕ ╕деали ╕ звича╖ продовжували ╕снувати в середовищ╕ ╓вропейсько╖ знат╕. У цей час ╖хн╓ значення полягало здеб╕льшого у збереженн╕ пам’ят╕ про во╖нськ╕ традиц╕╖ рицаря ╕ у в╕дзначенн╕ сусп╕льно╖ в╕дм╕нност╕ знат╕. Водночас л╕тературн╕ д╕яч╕ ╢вропи почали використовувати кодекс лицарства як зразок для знат╕ й придворних. ╤тал╕╓ць Бальтазаре Каст╕льйоне у сво╖й «Книз╕ придворного», опубл╕кован╕й 1528 р., поклав рицарський етикет в основу порад придворним кавалерам ╕ дамам. Протягом наступних двох стол╕ть багато автор╕в пропонували под╕бн╕ поради як придворним, так ╕ св╕тськ╕й знат╕. На початку ХIХ ст. постать рицаря стали романтизувати. Письменники вбачали в рицарев╕ вт╕лення романтичного кохання, найвищий вираз християнських ╕деал╕в ╕ вихованост╕. У ХIХ ст. так╕ письменники-романтики, як Вальтер Скотт, почали пов’язувати пропагован╕ сучасн╕ манери ╕з життям середньов╕чних рицар╕в. У ╖хн╕х працях в╕дбилося подальше застосування ╕ житт╓в╕сть уявлення про лицарство — поняття, яке продовжувало зазнавати сутт╓вих ╕сторичних зм╕н протягом тривалого часу по доб╕ справжн╕х середньов╕чних рицар╕в. Отже, рицарство було впорядковане кодексом повед╕нки, який був ч╕тко зрозум╕лий, хоча н╕коли точно не сформульований. Тема лицарських «запов╕дей» пост╕йно виникала протягом ус╕╓╖ ╕стор╕╖ рицарства. Спочатку церква намагалася прищепити ц╕ переконання молод╕, бо тод╕шн╕ рицар╕ без такого кодексу перетворилися б на щось под╕бне до розбишак з╕ смертоносною збро╓ю, як╕ вважали, що застосування збро╖ причин не потребу╓. З часом до ц╕╓╖ справи долучилися ╕мператори, царедворц╕ та письменники. Так почав виникати сво╓р╕дний кодекс лицарства. Хоча не було запроваджено жодного ╓диного кодексу, що його дотримувалися б ус╕ рицар╕, останн╕, тим не менш, мали посл╕довн╕ вза╓мопов’язан╕ переконання, як╕ були заф╕ксован╕ письмово протягом Середньов╕ччя. Два важлив╕ джерела стосуються доби ╕мператора Карла Великого ╕ виникли наприк╕нц╕ VIII ст. Кодекс лицарства Карла Великого Боятися Бога ╕ п╕дтримувати Його Церкву. Пропов╕дь Карла Великого Люб╕ть Бога Всемогутнього ус╕м сво╖м серцем ╕ вс╕╓ю сво╓ю м╕ццю. Найповн╕ший кодекс лицарства Жив╕ть, щоб служити Королю ╕ Кра╖н╕. «Десять запов╕дей» у виклад╕ Л. Готь╓ I. Ти в╕ритимеш в усе, чому вчить Церква, ╕ виконуватимеш ус╕ ╖╖ настанови. Лицарськ╕ чеснотиКр╕м кодексу повед╕нки ╕снували ще розма╖т╕ верс╕╖ перел╕ку лицарських чеснот. ╥х дуже легко сплутати з кодексом лицарства, оск╕льки обидв╕ системи уявлень намагалися досягти одн╕╓╖ мети. ╤сну╓ також багато сучасних вар╕ац╕й як Кодексу, так ╕ Чеснот. Вже зазначалося, що за Середн╕х в╕к╕в не було тако╖ реч╕, як загальноприйнятий кодекс лицарства. Багато людей — в╕д звитяжних рицар╕в до споглядальних ф╕лософ╕в — укладали перел╕ки доброчесних якостей, званих лицарськими чеснотами, як╕, на ╖хню думку, визначали суть лицарства. Серед цих перел╕к╕в теж не було двох однакових. Дванадцять лицарських чеснот в╕ра, С╕м лицарських чеснот сучасного кодексу лицарства Автор програми «Лицарство сьогодн╕» Скотт Фарелл об’╓днав загальне у списках лицарських чеснот ╕ виокремив с╕м головних. На його думку, кожне з цих понять важливе саме по соб╕, ╕ кожна з цих чеснот ╓ чудовою як╕стю, але коли вс╕ вони по╓днуються в одн╕й особ╕, нам розкриваються значення ╕ м╕ць лицарства сьогодн╕. Лицар╕ сьогодення повинн╕ обер╕гати життя цих чеснот у сво╖х серцях, але, чи не важлив╕ше, вони повинн╕ п╕клуватися, щоб принести ц╕ прекрасн╕ якост╕ людям, яких вони бачать кожний день вдома, в оф╕с╕, у школ╕ або на роз╕ вулиц╕. Особа, яка живе кодексом лицарства в сьогодн╕шньому св╕т╕, дозволя╓ кожному побачити сво╖ найкращ╕ якост╕, в╕дображен╕ в його сяюч╕й брон╕. В╕двага Десять ╕сторичних лицарських традиц╕й На думку Скотта Фарелла, наступн╕ десять чеснот ╓ перел╕ком ╕сторичних лицарських традиц╕й. «Лицарство може допомогти нам прищепити ц╕нност╕ нашим д╕тям, воно може зм╕нити спос╕б, у який ми робимо б╕знес, воно може допомогти поставити мету й подолати виклики, ╕ воно нада╓ сильн╕ й безв╕дмовн╕ засоби здолати терор», вважа╓ Скотт Фарелл, один з тих палких ентуз╕аст╕в, як╕ певн╕, що рицарство не мертве. На його переконання, Кодекс лицарства ╕ Лицарськ╕ чесноти можуть пос╕сти г╕дне м╕сце в сучасному житт╕ кожного дня. 1. Звитяга. Домагайтеся досконалост╕ в ус╕х звершеннях, яких оч╕кують в╕д рицаря, во╓нних та ╕нших, намагаючись, щоб сила використовувалася заради справедливост╕, а не особистого звеличення. Словом, як запов╕дав свого часу знавець ╕ поц╕новувач лицарських традиц╕й Леон Готь╓, «╓ б╕льш н╕ж один вид лицарства, ╕ удари списом — це ще не все! За браком меча ми ма╓мо перо, якщо заведе перо — мовлення, а як забракне мови — ╓ ще й честь у наших життях». Зазначен╕ принципи в ус╕х ╖хн╕х ╕сторичних вар╕ац╕ях ц╕лком в╕дпов╕дають характеров╕ Ордену Святого Стан╕слава як сучасного рицарського ордену за сво╖м статутом ╕ самим визначенням. Великий Пр╕орат Ордену Святого Стан╕слава в Укра╖н╕
01.07.2009
Виникнення лицарства |