Не так давно лицарство було поняттям, яке здебільшого ігнорували. Воно було чимось таким, про що знали вчені — філологи й історики, — але чому, як здавалося, не може бути місця у світі бізнесу, політики, стосунків або особистої поведінки в сучасному світі. Виникло навіть уявлення, що такі прояви рицарських якостей, як ввічливість і збереження честі, несумісні з мужністю.

Однак такі уявлення почали відходити в минуле. Сьогодення і його реалії змушують усвідомити важливість етичної поведінки й особистої цілісності. Дедалі більше людей розуміють, що обов’язок, героїзм, чесність і почуття власної гідності сьогодні цінніші, ніж будь-коли.

Перш ніж обговорювати подібну тему, доводиться звернути увагу на особливості застосовуваних термінів. В українській мові зустрічаються два варіанти написання: «рицар» і «лицар», «лицарство» і «рицарство».

У словниках обидві форми подеколи фігурують як рівноправні, але найбільш фахові з них за рівнем підготовки визначають форму «лицар» як поетичну, фольклорну або з переносним значенням. Відтак ми маємо підстави вживати їх для передачі тих значень, які в європейських мовах, зокрема в англійській, потребують різних термінів.

Слово «рицар» (knight) має позначати важкоозброєного воїна, члена феодальної верстви середньовічного суспільства, «рицарство» (knighthood) — сукупність таких воїнів-землевласників, "рицарський" — такий, що стосується рицаря (наприклад, обладунок, герб, роман тощо), особливі доблесть і майстерність. Натомість «лицар» (chevalier) — це благородний захисник, людина, яка самовіддано служить певній справі, має сердечну прихильність. Так само цей термін має фігурувати у відповідних легендарних і поетичних образах: лицар без страху й догани, лицар сумного образу, лицар у сяючій броні). «Лицарство» ж (chivalry)  — це певна діяльність, поведінка і звички, а «лицарський» — благородний, шляхетний, галантний, витончений і підкреслено чемний.

У цьому матеріалі нас цікавитиме саме те, що може мати традиційну цінність для сучасності — лицарство. Воно визначається як кодекс поведінки, якого дотримувалися середньовічні рицарі. Як система, дух або звичаї середньовічного рицарства, якості,  поведінка і вдача ідеального рицаря, уявлення про лицарство мало тривалу історію. Корені цієї системи сягають IХ—Х ст., найбільш розквітла вона у ХII і ХIII ст., остаточно склалася в ХIV ст., а наприкінці Середніх віків зазнала занепаду. Однак ідеали лицарства продовжували впливати на зразки поведінки шляхти й знаті протягом Ренесансу в ХVI ст., а зрештою набули нового значення і суспільного звучання.

Розвиток кодексу поведінки рицарів

Раннє Середньовіччя для Європи було часом хаосу. Але з ХI ст. почався довгий період поновлення стабільності. Пожвавилася торгівля, з’являлися нові містечка й справжні міста. За цих порівняно мирних обставин церква спробувала приборкати войовничий дух феодальної знаті.

В ХI ст. по всій Європі відбулися Церковні ради, які сформулювали особливі програми, відомі як «Божий Мир» і «Боже Перемир’я». «Божий Мир» заборонив рицарям нападати на селян, жінок, священиків і торговців, а «Боже Перемир’я» заборонило збройну борню по неділях і святих днях. Хоча церкві й забракло тоді сили, щоб забезпечити безумовне виконання цих приписів, «Божий Мир» і «Боже Перемир’я» продемонстрували появу нових цінностей, які поставили під питання тодішню практику військової справи в Західній Європі, типову для IХ—Х ст.

Християнство вплинуло на рицарство і під час організації Хрестових походів. Вони являли собою військові експедиції християнських рицарів задля відвоювання з-під мусульманського контролю святих місць паломництва в Палестині, або Святої Землі, і водночас у сукупності являли собою найдовшу війну в історії людства. Хоча багато рицарів вирушали туди заради вигоди, воєнної слави й пригод, багато з них керувалися щирим релігійним ентузіазмом. Цей ентузіазм відбився у заснуванні військово-релігійних орденів. Після виникнення на Близькому Сході християнських держав багато рядових рицарів приєднувалися до чернечих об’єднань і служили вже не світському государеві, а церкві. У такий спосіб постали нові, духовно-рицарські ордени — слуг шпиталю братерства Святого Іоанна (госпітальєрів, або іоаннітів, у майбутньому — Мальтійський орден), бідних братів Єрусалимського храму (тамплієрів, або храмовників) і братів німецького дому Святої Марії (Тевтонський орден), а за їх прикладом —багато інших. Члени цих орденів давали релігійні клятви і поділяли спільну мету відвоювати для християнства Святу Землю. Вони щиро вважали, що рицарство могло б стати не лише ознакою належності до одного з трьох основних станів тодішнього суспільства, але й святим способом життя — за умови використання його для християнських цілей. Ці ордени допомогли просякнути лицарство релігійним ідеалізмом.

Через те що рицарство і феодалізм співіснували протягом кількох століть, інколи вважається, що це суть чи не одне й те ж саме. Фактично ж, враховуючи античні корені уяви про сенс героїчного, ці два явища практично не мали нічого спільного. Феодалізм був дієвою суспільною і економічною системою, яка потребувала для свого налагодження класової структури, що перетворилася на спадкову. Рицарство ж являло собою ідеал, і хоча воно й було побудоване як єдиний клас, членство в ньому ніколи не було спадковим. Знатна людина була такою за народженням, а рицарем вона могла стати лише через церемонію посвяти. Але й мужній та гідний представник інших верств населення також міг бути за подвиги свої посвячений у рицарі, що автоматично робило його знатною особою. Рицарська гідність, таким чином, була цінністю, вищою за природжену знатність.

Із середини XIV ст. такі особливості духовно-рицарських орденів, як відданість і неухильне дотримання кодексу честі, привернули особливу увагу світських государів Європи. Останні намагалися покінчити з феодальною роздробленістю своїх королівств і в цьому прагнули спертися на власні рицарські організації. У ХV—ХVI ст. лицарські ідеали і звичаї продовжували існувати в середовищі європейської знаті. У цей час їхнє значення полягало здебільшого у збереженні пам’яті про воїнські традиції рицаря і у відзначенні суспільної відмінності знаті.

Водночас літературні діячі Європи почали використовувати кодекс лицарства як зразок для знаті й придворних. Італієць Бальтазаре Кастільйоне у своїй «Книзі придворного», опублікованій 1528 р., поклав рицарський етикет в основу порад придворним кавалерам і дамам. Протягом наступних двох століть багато авторів пропонували подібні поради як придворним, так і світській знаті. На початку ХIХ ст. постать рицаря стали романтизувати. Письменники вбачали в рицареві втілення романтичного кохання, найвищий вираз християнських ідеалів і вихованості.

У ХIХ ст. такі письменники-романтики, як Вальтер Скотт, почали пов’язувати пропаговані сучасні манери із життям середньовічних рицарів. У їхніх працях відбилося подальше застосування і життєвість уявлення про лицарство — поняття, яке продовжувало зазнавати суттєвих історичних змін протягом тривалого часу по добі справжніх середньовічних рицарів.

Отже, рицарство було впорядковане кодексом поведінки, який був чітко зрозумілий, хоча ніколи точно не сформульований. Тема лицарських «заповідей» постійно виникала протягом усієї історії рицарства. Спочатку церква намагалася прищепити ці переконання молоді, бо тодішні рицарі без такого кодексу перетворилися б на щось подібне до розбишак зі смертоносною зброєю, які вважали, що застосування зброї причин не потребує. З часом до цієї справи долучилися імператори, царедворці та письменники. Так почав виникати своєрідний кодекс лицарства. Хоча не було запроваджено жодного єдиного кодексу, що його дотримувалися б усі рицарі, останні, тим не менш, мали послідовні взаємопов’язані переконання, які були зафіксовані письмово протягом Середньовіччя. Два важливі джерела стосуються доби імператора Карла Великого і виникли наприкінці VIII ст.

Кодекс лицарства Карла Великого
Був створений наприкінці VIII ст. Його вважають першим
з двох важливих джерел кодексу лицарства.

Боятися Бога і підтримувати Його Церкву.
Служити сеньйорові звитяжно й вірно.
Захищати слабкого й беззахисного.
Надавати підтримку вдовам і сиротам.
Утримуватися від завдання безглуздої образи.
Жити честю і для слави.
Зневажати грошову винагороду.
Боротися за благо для всіх.
Слухатися тих, хто має повноваження.
Охороняти честь побратимів-рицарів.
Уникати нечесності, підлоти й облуди.
Залишатися вірним.
Завжди казати правду.
Доводити до кінця будь-що розпочате.
Поважати честь жінок.
Ніколи не ухилятися від виклику рівного.
Ніколи не повертатися спиною до ворога.

Проповідь Карла Великого
Проповідь Карла Великого — друге за важливістю джерело
кодексу лицарства. Так звана проповідь 800 року була
проголошена Карлом Великим в рік, коли він став імператором.

Любіть Бога Всемогутнього усім своїм серцем і всією своєю міццю.
Любіть ближнього, як самого себе.
Давайте милостиню бідному за будь-якої змоги.
Будьте гостинні до чужинців.
Провідуйте хворого.
Будьте великодушні до бранців.
Не чиніть поганого жодній людині і не дозволяйте таке чинити,
бо той, хто має з цього зиск, настільки ж поганий, як злодій.
Прощайте, як сподіваєтеся на прощення.
Викуповуйте тих, хто потрапив до полону.
Допоможіть упослідженому.
Захистіть інтереси вдови і сироти.
Виносьте справедливі вироки.
Не погоджуйтеся з будь-чим облудним.
Домагайтеся не в гніві.
Уникайте зайвого в їжі і питві.
Будьте скромними й добрими.
Служіть вашому сеньйору вірно.
Не крадіть.
Не лжесвідчіть самі й не дозвольте іншим так чинити.
Заздрощі, ненависть і жорстокість відділяють людину від
Царства Божого.
Захищайте Церкву і обстоюйте її інтереси.

Найповніший кодекс лицарства
Джерела походження Найповнішого кодексу лицарства невідомі.
Він досить розлогий і дуже пасує до періоду розквіту давніх рицарів.

Живіть, щоб служити Королю і Країні.
Живіть, щоб захищати Корону і Країну і все, що їм дороге.
Проживіть життя гідно поваги й шани.
Живіть заради свободи, справедливості і всього, що є добром.
Ніколи не нападайте на беззбройного ворога.
Ніколи не використовуйте зброю проти нерівного собі.
Ніколи не нападайте ззаду.
Не брешіть іншим людям.
Не обдурюйте.
Не катуйте.
Коріться законам Короля, Країни і Лицарства.
Сприяйте справедливості.
Захищайте невинних.
Володійте собою.
Виявляйте повагу до влади.
Шануйте жінок.
Виявляйте відвагу словом і ділом.
Захищайте слабких.
Долайте зло у всіх його потворних формах.
Нищіть хижаків, які обкрадають нашу землю і грабують наших людей.
У битві зберігайте честь.
Мстіться за скривджених.
Ніколи не кидайте друга, союзника або шляхетну справу.
Боріться за ідеали Короля, Країни і Лицарства.
Умріть звитяжно.
Завжди дотримуйте свого слова честі.
Завжди дотримуйтесь своїх принципів.
Ніколи не зраджуйте таємницю або товариша.
Не хитруйте.
Шануйте життя і свободу.
Умріть з честю.
Майте добрі манери.
Будьте чемними й уважними.
Шануйте господаря, жінок і честь.
Будьте відданими Країні, Королю, честі, свободі й кодексу лицарства.
Будьте відданими своїм друзям і тим, хто виявив до вас довіру.

«Десять заповідей» у викладі Л. Готьє
Свого часу Леон Готьє — учений, фахівець з французької середньовічної рицарської літератури, шеф історичного відділу Національного архіву Франції — у своїй книжці під назвою «Лицарство, повсякденне життя середньовічного рицаря» виклав «Декалог» лицарства, упорядкований ним на підставі багаторічних досліджень.

I. Ти віритимеш в усе, чому вчить Церква, і виконуватимеш усі її настанови.
II. Ти захищатимеш Церкву.
III. Ти поважатимеш усіх слабких, і будеш їм захисником.
IV. Ти любитимеш країну, в якій був народжений.
V. Ти не відступиш перед своїм противником.
VI. Ти воюватимеш проти невірного безустанно і без милосердя.
VII. Ти ретельно виконуватимеш свої феодальні обов’язки, якщо вони не суперечать Закону Божому.
VIII. Ти ніколи не брехатимеш і залишатимешся відданим даному тобою слову.
IX. Ти будеш великодушним і виявлятимеш до кожного щедрість.
X. Ти всюди і завжди будеш поборником Права і Добра проти Несправедливості й Зла. 

 Лицарські чесноти

Крім кодексу поведінки існували ще розмаїті версії переліку лицарських чеснот. Їх дуже легко сплутати з кодексом лицарства, оскільки обидві системи уявлень намагалися досягти однієї мети. Існує також багато сучасних варіацій як Кодексу, так і Чеснот.

Вже зазначалося, що за Середніх віків не було такої речі, як загальноприйнятий кодекс лицарства. Багато людей — від звитяжних рицарів до споглядальних філософів — укладали переліки доброчесних якостей, званих лицарськими чеснотами, які, на їхню думку, визначали суть лицарства. Серед цих переліків теж не було двох однакових.

Дванадцять лицарських чеснот
від герцога Бургундського для кавалерів його ордену Золотого Руна:

віра,
добродійність,
справедливість,
далекоглядність,
розсудливість,
помірність,
рішучість,
правдивість,
щедрість,
ретельність,
надія,
звитяга.

Сім лицарських чеснот сучасного кодексу лицарства

Автор програми «Лицарство сьогодні» Скотт Фарелл об’єднав загальне у списках лицарських чеснот і виокремив сім головних. На його думку, кожне з цих понять важливе саме по собі, і кожна з цих чеснот є чудовою якістю, але коли всі вони поєднуються в одній особі, нам розкриваються значення і міць лицарства сьогодні. Лицарі сьогодення повинні оберігати життя цих чеснот у своїх серцях, але, чи не важливіше, вони повинні піклуватися, щоб принести ці прекрасні якості людям, яких вони бачать кожний день вдома, в офісі, у школі або на розі вулиці. Особа, яка живе кодексом лицарства в сьогоднішньому світі, дозволяє кожному побачити свої найкращі якості, відображені в його сяючій броні.

Відвага
Більше, ніж браваду або несамовитість, сьогоднішньому лицареві у сяючій броні слід мати відвагу серця, необхідну, щоб заходитися вирішувати завдання важкі, нудні або непривабливі і гідно сприйняти потрібні жертви.
Справедливість
Лицар у сяючій броні дотримується найвищих зразків поведінки і знає, що манкірування незначними правилами послаблює матерію суспільства для всіх.
Милосердя
Слова і ставлення можуть у сучасному світі бути дошкульною зброєю, тому лицар у сяючій броні керується милосердям в його стосунках з іншими, створюючи почуття миру і спільноти, а не збуджуючи ворожість і антагонізм.
Великодушність
Ділитися цінними засобами до життя означає віддавати не тільки матеріальні блага, але й час, увагу, мудрість і енергію — речі, які створюють сильне, багате і розмаїте суспільство.
Віра
У кодексі лицарства віра означає довіру і цілісність, і лицар в яскравій броні завжди вірний своїм обіцянкам, байдуже, наскільки значними чи дрібними вони можуть бути.
Шляхетність
Хоч це слово подеколи плутають з «титулованістю» або «снобізмом», у кодексі лицарства воно пов’язане із важливістю підтримувати свої переконання повсякчас, а особливо тоді, коли ніхто інший не спостерігає.
Надія
Будучи не тільки рятівною линвою під час трагедії, надія присутня щодня в позитивному світосприйнятті й бадьорій поведінці сучасного лицаря — яскрава броня, яка захищає його і надихає людей навкруги.

Десять історичних лицарських традицій

На думку Скотта Фарелла, наступні десять чеснот є переліком історичних лицарських традицій. «Лицарство може допомогти нам прищепити цінності нашим дітям, воно може змінити спосіб, у який ми робимо бізнес, воно може допомогти поставити мету й подолати виклики, і воно надає сильні й безвідмовні засоби здолати терор», вважає Скотт Фарелл, один з тих палких ентузіастів, які певні, що рицарство не мертве. На його переконання, Кодекс лицарства і Лицарські чесноти можуть посісти гідне місце в сучасному житті кожного дня.

1. Звитяга. Домагайтеся досконалості в усіх звершеннях, яких очікують від рицаря, воєнних та інших, намагаючись, щоб сила використовувалася заради справедливості, а не особистого звеличення.
2. Справедливість. Шукайте завжди шлях правди, вільний від уподобань або особистого зацікавлення. Утямте, що меч правосуддя може бути жахливою річчю, тож його мають стримувати людяність і милосердя. Якщо правда, якої ви шукаєте, дійсно пасує іншим, і ви шукаєте її, уникаючи спокуси доцільності, то ви отримаєте надзвичайне визнання.
3. Відданість. Станьте відомими своєю непохитною відданістю людям та ідеалам, заради яких ви вирішили жити. Багато де очікується компроміс. Там нема відданості.
4. Захист. Ідеальний рицар заприсягся захищати свого сеньйора і тих, хто залежить від нього. Намагайтеся завжди захищати вашу націю, вашу сім’ю і тих, кого ви вважаєте гідними відданості.
5. Відвага. Бути рицарем часто означає вибирати важчий шлях, часто — найважчий для вас особисто. Будьте готові принести особисті жертви в ім’я принципів і людей, які вам дорогі. Водночас рицар повинен бути мудрим, щоб утямити, що дурість і відвага — двоюрідні сестри. Відвага також означає перебування в усіх справах на боці правди, а не вигідної облуди. Домагайтеся правди за будь-якої нагоди, але пам’ятайте, що правосуддя слід стримувати милосердям, бо сама лише правда може завдати горя.
6. Віра. Рицар повинен мати віру у свої переконання, бо віра живить його і дає надію проти відчаю, який створює людська слабкість.
7. Стриманість. Оцініть спершу внесок інших. Не хваліться вашими власними досягненнями, дайте іншим зробити це для вас. Говоріть про здобутки інших, перш ніж про свої, віддавайте їм належне за доброчесними справами. Цим шляхом рицарське служіння добре виконується й уславлюється, допомагаючи не тільки тому гідному, про котрого йдеться, але й усім, хто називає себе рицарями.
8. Щедрість. Будьте щедрими такою мірою, якою ваші статки дозволяють. Щедрість таким чином протистоїть зажерливості. Завдяки цьому легше також стати на шлях милосердя, коли важко винести справедливе рішення.
9. Шляхетність. Домагайтеся великого зростання особистості дотриманням чеснот і обов’язків рицаря, усвідомлюючи, що, хоча ідеали й недосяжні, саме прагнення до них облагороджує дух, підносячи особистість з пилу до небес. Шляхетність також має вплив на інших, пропонуючи незаперечний приклад того, що може бути зроблене в ім’я правди.
10. Волевиявлення. Намагайтеся ставитися до всього, про що йдеться, так щиро, як це можливо, не з міркувань особистої вигоди, а тому, що це правильно. Не обмежуйте ваші дослідження малим світом, а намагайтеся просякнути кожний аспект свого життя цими якостями. Якщо вам це вдасться бодай найменшою мірою, то вас шануватимуть за якості й чесноти.

Словом, як заповідав свого часу знавець і поціновувач лицарських традицій Леон Готьє, «є більш ніж один вид лицарства, і удари списом — це ще не все! За браком меча ми маємо перо, якщо заведе перо — мовлення, а як забракне мови — є ще й честь у наших життях». Зазначені принципи в усіх їхніх історичних варіаціях цілком відповідають характерові Ордену Святого Станіслава як сучасного рицарського ордену за своїм статутом і самим визначенням.