Укр Eng

Виникнення лицарства

Виховання "лицар╕в за правом" та поява "лицар╕в з милост╕"

Не вс╕ лицар╕ отримували аристократичне виховання, як це можна припустити з деяких енциклопед╕й. Безумовно, виховання, яке б╕льш╕сть лицар╕в отримувала  з дитячих рок╕в, значно сприяло поширенню лицарства як способу життя. Однак не сл╕д забувати ╕ про «лицар╕в з милост╕», чи╖ подвиги стали запорукою ╖х вивищення. Саме можлив╕сть появи «лицар╕в з милост╕» надала орденському руху тако╖ популярност╕ серед р╕зних прошарк╕в сусп╕льства ╕ зробило лицарство мр╕╓ю, а його кодекси — ╕деалами. Ми наводимо дек╕лька  уривк╕в з книжки Богдана Сушинського «Всесв╕тня ╕стор╕я лицарства», у яких розпов╕да╓ться про систему виховання «лицар╕в за правом» ╕ умови виникнення «лицар╕в з милост╕» п╕д час во╓нних д╕й. Ц╕ уривки, з одного боку, демонструють причини внутр╕шньо╖ неоднор╕дност╕ лицарства, а з ╕ншого — вказують на мотиви його поширення за меж╕ аристократ╕╖.

Виховання во╖на, лицаря, аристократа розпочиналося з раннього дитинства. Вже тод╕ батьки та приставлен╕ до юного нащадка виховател╕ вчили його стр╕ляти з, поки лише  дитячого, лука, тримати в руках дитячий меч, а згодом шпагу. ╤ вже тод╕ в╕н набував первинних навичок поводження п╕д час турн╕ру та бою, осягав основи лицарського по╓динку, морально-етичн╕ засади лицаря й аристократа.

В╕дтак ╕снувало к╕лька в╕кових руб╕кон╕в. Перший з них визначався с╕мома роками. Коли майбутньому во╖нов╕ виповнювалося с╕м рок╕в, виховна влада над ним матер╕ та няньок, по сут╕, завершувалася, чи майже завершувалася, ╕ в╕дтод╕ ним б╕льше оп╕кувався батько-лицар чи приставлений до нього во╖н-вихователь, який, на думку батька, здатен був передати йому певний в╕йськовий та морально-етичний досв╕д, закласти в його душ╕ основи лицарського поводження, лицарсько╖ етики, лицарського св╕тогляду.

Одначе цей початковий пер╕од н╕коли не затягувався дал╕ десятил╕ття. Як правило, десятир╕чний нащадок лицаря змушений був залишати р╕дний д╕м (замок, палац) й опинявся п╕д владою одного з лицар╕в, що зазвичай доводився йому р╕днею. ╤ здеб╕льшого ос╕док майбутнього вихователя знаходився досить далеко в╕д р╕дного замку, в╕д батьк╕в. Це вважалося доречним, оск╕льки розлука з р╕дним домом, з батьками теж була сво╓р╕дним випробуванням, яких на його долю в╕дтепер випадало багатенько.

В дом╕ лицаря-наставника п╕дл╕ток набував звання пажа або валета. У тому й ╕ншому званн╕ в╕н виступав у рол╕ слуги, але слуги-аристократа. Тобто його не використовували на якихось чорнових роботах поза замком чи палацом лицаря-наставника, ставилися до нього в╕дпов╕дно до його дворянського походження. Тут, у дом╕ наставника, в╕н вчився стриманост╕ й терплячост╕, тут котрась ╕з дам давала йому уроки набожност╕. Зрозум╕ло, що деяк╕ з обов’язк╕в могли й не подобатися пажев╕, але в╕н не повинен був сприймати свою п╕длегл╕сть як образу чи приниження, а коли йому не вдавалося приховати це, лицар-наставник завжди м╕г нагадати пажев╕, що й сам в╕н, ╕ тисяч╕ ╕нших лицар╕в в усьому св╕т╕ починали так само — з обов’язк╕в пажа, з в╕рного служ╕ння лицарев╕-наставников╕, ╕з засво╓ння складних обов’язк╕в ╕стинного лицаря.

Коли пажев╕ минало ш╕стнадцять рок╕в (р╕дше — п’ятнадцять, а бували випадки, що ╕ в чотирнадцять), його возводили в досто╖нство збро╓носця. Це в тому раз╕, коли патрон вважав, що паж уже достатньо ф╕зично та морально змужн╕в, що в╕н г╕дно пройшов випробування обов’язками пажа та п╕знав основи лицарсько╖ науки.

Посвячення в╕дбувалося урочисто, за в╕дпов╕дним старовинним обрядом, на якому обов’язково були присутн╕ батьки пажа та його найближч╕ родич╕. Найурочист╕шим елементом ц╕╓╖ посвяти було вручення збро╓носцю бойового меча та опоясування його поясом, як╕ йому вручав священик.

Вт╕м збро╓носц╕ теж мали свою градац╕ю. Для багатьох з них назва «збро╓носець» була умовною ╕ суто символ╕чною. По-справжньому обов’язки збро╓носця виконували т╕льки т╕ збро╓носц╕, котр╕ безпосередньо супроводжували свого патрона чи лицаря-наставника, тобто були при особ╕ лицаря. Саме вони готували озбро╓ння лицаря, супроводжували його на турн╕ри, де теж допомагали сво╖м патронам: м╕няли коней та зброю, п╕дводили ╖х ╕з земл╕, коли т╕ виявлялися збитими чи пораненими. Але були ще збро╓носц╕-форшнейдери, обов’язки яких полягали в тому, щоб прислужувати лицарям за столом, ╕ збро╓носц╕-шталмейстери, тобто конюш╕, як╕ навчали коней, як сл╕д поводитися в бою, призвичаювали ╖х до турн╕рних умов, а ще — збро╓носц╕-камергери, як╕ прислужували в к╕мнатах та спальнях; збро╓носц╕-кравц╕ ╕ збро╓носц╕, як╕ супроводжували дружину патрона та прислужували ╖й.

«Звання збро╓носця вважалося дуже почесним, — стверджу╓ Ж. Руа. — Б╕льш╕сть молодих дворян з горд╕стю носила це звання. Нав╕ть король французький Карл VIII пожалував це звання сво╓му старшому синов╕».

Звичай в╕ддавати син╕в на виховання ╕ншим лицарям ╜грунтувався на тому, що батьки навряд чи змогли б п╕ддавати сво╖х д╕тей такому суворому вихованню, яке ╖м давали в замках ╕нших лицар╕в, ╕ яке потр╕бне було кожному, хто бажав стати лицарем не лише за званням сво╖м, але й за характером та подвигами.

Потому як молод╕ люди вже достатньо звикали до сво╖х обов’язк╕в в замках патрон╕в, ╖х посилали до двор╕в монарх╕в, щоб там вони привчалися до етикету та оволод╕вали вишуканими манерами, але якщо траплялася в╕йна, то збро╓носц╕ обов’язково повинн╕ були нев╕длучно перебувати при в╕йську, а в мирний час ц╕ люди мандрували або ж ╖х направляли в далек╕ кра╖ в рол╕ посл╕в. Таким чином збро╓носц╕ звикали до волод╕ння збро╓ю, брали участь у турн╕рах ╕ знайомилися п╕д час мандр╕в з чужоземними звичаями.[...]

Канун великих турн╕р╕в здеб╕льшого минав в ╕грах, що називалися «пробними турн╕рами». Це служило певним приготуванням до великого турн╕ру. П╕д час цих ╕гор кращ╕ збро╓носц╕ випробовували сво╖ сили з╕ збро╓ю б╕льш легкою, ламкою ╕ не такою небезпечною, як лицарська. Збро╓носц╕, що в╕дзначалися на пробних турн╕рах, отримували право брати участь ╕ в великих, разом з прославленими лицарями. Як стверджував у сво╖й «╤стор╕╖ французького лицарства» Гассь╓, «це було одн╕╓ю з╕ сходинок, якими збро╓носц╕ сходили до храму чест╕, тобто ставали справжн╕ми лицарями».

Про те, як в╕дбувався найсвят╕ший з обряд╕в — обряд посвячення в лицар╕, можна д╕знатися з давн╕х хрон╕к, л╕топис╕в, саг ╕ балад, а також ╕з твор╕в старожитн╕х ╕сторик╕в. З цих в╕домостей з’ясову╓ться, що ╕снували два види посвячення: в мирний час ╕ в час во╓нний. Обряд мирного часу, зв╕сно ж, був значно тривал╕шим ╕ пишн╕шим, з ритуальними виявами поваги до новопосвяченого, у тому числ╕ й поваги дам, та з прославленням досто╖нств нового лицаря.

* * *

У мирний час урочиста церемон╕я возведення у звання лицаря в╕дбувалася значно урочист╕ше, в╕дпов╕дно до давн╕х традиц╕й. Передус╕м збро╓носець к╕лька дн╕в проводив у суворому посту та в молитвах. Перед самою посвятою в╕н обов’язково проходив спов╕дь ╕ причащався Святих Тайн. П╕сля спов╕д╕ та причастя в╕н мав право одягти б╕лу льняну сорочку, котра повинна була служити символом непорочност╕, ╕ всю н╕ч проводив у церкв╕ в молитвах та роздумах над сво╖м житт╓вим шляхом, сво╖ми скромними усп╕хами ╕ величним покликанням. А ще в╕н повинен був пригадувати ╕мена в╕домих йому славетних лицар╕в та розпов╕д╕ про ╖хн╕ подвиги. У такий спос╕б в╕н не лише проймався ╖хн╕м величним духом, не лише в╕ддавав данину пам’ят╕, але й немовби прилучався до ╖хнього товариства, ╖хньо╖ слави, ╖хньо╖ мети.

Вранц╕ збро╓носець зд╕йснював обряд омов╕ння, на нього над╕вали перев’язь з мечем ╕, в присутност╕ родич╕в ╕ спец╕ально запрошених на церемон╕ю лицар╕в, вводили до церкви, де його благословляв священик. П╕сля цього вже одягнутий в кольчугу ╕ накинуту на плеч╕ мант╕ю, на як╕й було вишито герб лицаря, кандидат у лицар╕ поставав перед королем чи тим знатним лицарем, який мав зд╕йснити обряд ц╕лування. Пот╕м була об╕дня.

Ритуал прийому в лицар╕ ордену теж був дещо в╕дм╕нний, а до того ж у кожного ордену ╕снував св╕й власний ритуал. Вступаючи в лицарський орден, лицар мав знати статут цього ордену ╕ д╕яти, виходячи з його положень. Одначе вперше з кодексом лицар стикався п╕д час посвячення в лицар╕, ╕ на ньому ж уперше клявся в лицарськ╕й в╕рност╕: «Об╕цяю ╕ клянуся в присутност╕ Господа мого ╕ володаря мого, покладанням рук мо╖х на Святе ╢вангел╕╓, шанувати закони ╕ наше славне лицарство».

╤ т╕льки п╕сля цього король чи знатний лицар д╕ставав меч ╕ трич╕ ударяв ним по плечу кандидата в лицар╕, а дал╕ трич╕ ц╕лував його. Згодом один ╕з лицар╕в одягав на новопосвяченого золот╕ шпори лицаря, мазав його ╓ле╓м ╕ пояснював йому та╓мний зм╕ст кожно╖ частини озбро╓ння лицаря. Виходячи з ре╓стру цього та╓много зм╕сту, наявн╕сть шпор╕в трактувалася як гарант╕я того, що лицар буде невтомним в ус╕х сво╖х задумах та походах. Щит мав служити для того, щоб захищатися в╕д удар╕в ворога ╕ щоб в╕дважно нападати на ворог╕в, а головне, в╕н означав, що збереження життя лицаря для короля значно важлив╕ше, н╕ж побиття багатьох ворог╕в.

На щит╕ лицаря завжди був родовий герб — св╕дчення мужност╕ й доблест╕ його предк╕в. В╕дпов╕дн╕ тлумачення мали ╕ вс╕ ╕нш╕ детал╕ озбро╓ння та спорядження лицаря, знання яких пост╕йно повинн╕ були надихати лицаря на зд╕йснення подвиг╕в та добрих справ. Наприклад, меч лицаря ╓ представником, уособленням правосуддя, отож в╕н завжди повинен залишатися правосудним. Панцир робить серце лицаря недоступним для зради ╕ гордин╕.

Лицарськ╕ ордени формувалися здеб╕льшого з лицар╕в, як╕ вже пройшли школу лицарства, тому й основи орденських морально-етичних засад були для них близькими, зрозум╕лими ╕ сприйнятними. Та якщо в╕йськове лицарство п╕дпорядковувалося лише королев╕ та сеньйоров╕, ╕ п╕дпорядкован╕сть ця в реальному житт╕ проявлялася лише п╕д час в╕йськових поход╕в та ще п╕д час м╕жусобних конфл╕кт╕в сеньйор╕в, член╕в корол╕всько╖ родини, великих феодал╕в та претендент╕в на корону, й ╕ншо╖ орган╕зуючо╖ сили власне не ╕снувало, то, вступаючи до ордену, лицар потрапляв п╕д б╕льш жорсткий контроль орденських структур. В╕н уже, власне, й не належав соб╕, бо ж належав ордену. ╤ залежн╕сть ця виявлялася жорстокою ще й тому, що зазвичай значну частину свого майна (а подеколи ╕ геть усе майно) лицар жертвував на розвиток ордену. У ц╕й ситуац╕╖ для велико╖ к╕лькост╕ лицар╕в ╓диним засобом до ╕снування, до утвердження свого майнового стану були походи, що ╖х орган╕зовували ч╕льники ордену. Або ж ц╕ лицар╕ змушен╕ були постригатися у ченц╕.


* * *

Що ж стосу╓ться ритуалу во╓нного часу, то в╕н був по-в╕йськовому коротким ╕ скромним, без зайво╖ пишност╕, вияв╕в поваги та прославлянь.

Та все ж таки ╕стинний лицар мр╕яв прийняти посвяту саме п╕д час во╓нних д╕й, десь там, у перерв╕ м╕ж боями. Тому що кожному було зрозум╕ло: у во╓нний час лицар удостоювався посвяти т╕льки в тому раз╕, коли в╕н прославився в боях, коли для вс╕х була очевидною його мужн╕сть, його в╕ддан╕сть королю ╕ сеньйорам, коли було зрозум╕ло, що ця людина не зрадить, не виявиться боягузом, не в╕дступить перед загрозою смерт╕. У цьому раз╕ обряд посвяти м╕г в╕дбуватися прямо посеред поля битви, де лежали загибл╕ й поранен╕, у пролом╕ фортечно╖ ст╕ни чи посеред майдану щойно здобутого ворожого м╕ста. ╤ в╕дбувався в╕н просто: посвячуваний ставав на кол╕на перед королем, полководцем або славетним лицарем-аристократом, ╕ той, трич╕ вдаряючи його мечем по плечу, промовляв: «В ╕м’я Отця, Сина, Святого Духа ╕ Святого Великомученика Георг╕я нар╕каю тебе лицарем». П╕сля цього новопосвячений п╕дводився з кол╕н, ╕ той, хто його посвячував, трич╕ ц╕лував його. Все, в наступний б╕й цей во╖н уже вступав лицарем. А досить часто траплялося й так, що в╕н кидався в б╕й одразу п╕сля ритуального ц╕лування.

Ще одна властив╕сть посвячення в лицар╕ п╕д час бойових д╕й полягала в тому, що в ц╕й ситуац╕╖ лицарем м╕г стати нав╕ть во╖н, який н╕коли не проходив традиц╕йним шляхом зростання: паж, збро╓носець... Але ще б╕льш вражаючим ╓ те, що за особлив╕ заслуги перед королем та в╕тчизною, за особливу хоробр╕сть, виявлену в бою, в лицар╕ м╕г бути посвячений недворянин ╕ нав╕ть звичайний, ц╕лковито незаможний простолюдин. Щоправда, у цьому раз╕ посвяту м╕г зд╕йснити лише король, ╕ називалися так╕ лицар╕ «лицарями з милост╕», на в╕дм╕ну в╕д «лицар╕в за правом».

Бувало й так, що, втративши в битвах значну частину свого лицарства, король змушений був терм╕ново поповнювати його з числа кращих во╖н╕в-простолюдин╕в, ╕ тод╕ це набувало характеру сво╓р╕дного масового набору (призову) в лицар╕.

Ясна р╕ч, поява значно╖ к╕лькост╕ «лицар╕в з милост╕» викликала нар╕кання у «лицар╕в за правом», оск╕льки одразу ж ставало зрозум╕ло, що, не пройшовши в╕дпов╕дного вишколу, в╕дпов╕дного виховання, новопосвячен╕ лицар╕-простолюдини хоча ╕ в╕дзначилися колись у бою, проте не в╕дпов╕дали вс╕м тим вимогам, котр╕ пред’являють справжн╕м лицарям: вони «не так» поводяться у вищому св╕т╕, не мають в╕дпов╕дного виховання та св╕тогляду ╕ взагал╕ дискредитують звання лицаря. Проте в╕дм╕нити р╕шення короля вже не м╕г н╕хто.

Великий Пр╕орат Ордену Святого Стан╕слава в Укра╖н╕
01.07.2009


Виникнення лицарства