Відомий письменник і науковець академік Богдан Сушинський, який є активним учасником відродження європейського рицарського руху та його провідним ідеологом, приділяє багато уваги вивченню орденського руху. Його класифікація орденів є найповнішою і враховує всі важливі відмінності, які існували між ними. Ми наводимо її за книжкою Богдана Сушинського «Всесвітня історія лицарства» (зі скороченнями).

Визначаючи, які все ж таки типи рицарських орденів існували в різні часи, слід зауважити, що до певної міри їх поділ буде умовним, оскільки в діяльності деяких орденів можна віднайти ознаки одразу кількох типів. До того ж, як ми ще побачимо на прикладі Ордену госпітальєрів, самі ордени поступово, залежно від обставин, змінювали свою орієнтацію, свої статути, сфери впливу та діяльності. Врахувавши ці застереження, можна запропонувати таку класифікацію.

По-перше, слід чітко зазначити, що існували ордени суто чернечі, які, хоча й називалися орденами, не були рицарськими. Що ж до власне рицарських (до речі, «рицар» в романських мовах означає «кавалер») орденів, то вони поділялися на:

1. Чернечо-рицарські.
2. Рицарсько-чернечі.
3. Рицарські військово-чернечі.
4. Рицарські чернечо-військові.
5. Рицарські військово-політичні.
6. Військові духовно-рицарські.
7. Світські духовно-рицарські.
8. Кавалерські.
9. Рицарські релігійно-політичні.
10. Рицарсько-масонські.
11. Рицарсько-містичні (таємні).
12. Династичні.
    

Почнемо з відмінностей, притаманних тому чи іншому типу орденів. Передусім, що таке чернечий орден? Він складався лише з ченців, які перебували в монастирях, жили суто чернечим життям і, керуючись статутами свого ордену, доглядали хворих у шпиталях, жебрали, молилися, працювали на монастирських ланах та ще час від часу здійснювали паломництво до святих місць.

Підкреслюю, що найсуттєвішою ознакою такого ордену є проживання в монастирях і відсутність зброї. Члени чернечих орденів мали свої традиції, свої обряди посвячення, проте не мали озброєння, не проходили спеціального військового вишколу, не здійснювали військових походів з метою загарбання територій чи визволення Гробу Господнього, зміни в тій чи іншій країні політичного устрою або володаря. І нема жодних підстав зараховувати такі ордени до рицарських. Вони були і залишаються суто чернечими. А якщо колись членам чернечого ордену й доводилося братись за зброю, то здебільшого для захисту своїх монастирів та належних їм угідь. Але то вже інша справа. Яскравим зразком чернечого ордену може слжити хоча б Орден бенедиктинців.

А тепер перейдемо до рицарських орденів. Склалося так, що досі всі ці ордени (дивись класифікацію) дослідники об’єднували під однієї назвою: духовно-рицарські ордени. Загалом, за суттю, з такою назвою можна було б погодитись, оскільки всі ці ордени, справді, мають у тому числі й ознаки духовного рицарства. Але саме через узагальненість цей термін не дозволяє розглядати всі складові, всі «відтінки» орденського спектра, виокремлювати більшість із названих орденів за їхньою істинною специфікою, особливістю діяльності. Це все одно що сказати: «У Бородинській битві взяли участь полки піхоти і кавалерії», забувши, що ці полки були гусарськими, уланськими, козацькими, гренадерськими, кірасирськими...

Чернечо-військові ордени. На відміну від суто чернечого, чернечо-військовий орден зберігав свою первинну суттєву ознаку: його члени залишалися ченцями і здебільшого жили в монастирях, тобто приймали чернечий сан. Але при цьому вони обов’язково відбували військовий вишкіл та, по суті, військову службу: в караулах, охороні кораблів, караванів та арсеналів. На час оголошення війни ці ордени виставляли військові загони, здійснювали військові походи, складали основи гарнізонів окремих фортець. Незаперечним прикладом чернечо-військового ордену може служити той-таки Мальтійський орден у перші часи свого існування, коли він, ґгрунтуючись на чернецтві своїх членів, виявляв всі ознаки ордену військового. У пізніші часи, до яких ми ще повернемося, він усе більше набував ознак військово-чернечого і навіть суто військового, оскільки значна частина його членів залишалася поза чернечим станом.

Військово-чернечі ордени. Військово-чернечий орден засновується як орден, що має яскраво виражені військові цілі, але при цьому або він базується на монастирях, тобто на чернецтві, або принаймні значна частина його членів залишається ченцями чи, вже вступивши до ордену, приймає чернечий сан. Яскравим прикладом військово-чернечого ордену може служити Орден тамплієрів, або, як його ще називали, Орден храмовників.

Тамплієри брали під свою збройну опіку всі комунікації, якими пересувалися прочани, а також засоби їхнього пересування: кораблі, обози, каравани, зрештою саме життя цих паломників. Інша річ, що з часом завдання, роль і вплив ордену вийшли далеко за межі його первісного покликання. Проте в усі часи він усе ж таки зберігав ознаки передусім військово-чернечого рицарського ордену, а його члени залишалися воїнами-ченцями, тобто перш за все — якщо можна так висловитися — воїнами, а вже потім ченцями.

Рицарські військово-політичні ордени. Ці ордени могли мати у своїй структурі і храми, і монастирі, котрі вони використовували для молитов і покаяння окремих членів, і шпиталі... Одначе вища мета їх створення була суто військовою, точніше, військово-політичною. Вони формувалися з воїнів, вони виховували у своїх лавах передусім воїнів, їхня зброя та інша воїнська атрибутика завжди поєднувалися з атрибутикою релігійною, утворюючи в такий спосіб уже новий, рицарський атрибут життєдіяльності. Проте кінцевим наслідком цієї життєдіяльності мало бути утворення власної — орденської — держави. Ось чому військові заходи ордену завжди підкріплювалися складними політичними переговорами, інтригами, політичним тиском його керівництва. Прикладами військово-політичних орденів можуть служити Орден мечоносців, Тевтонський та Лівонський ордени.

Військові духовно-рицарські ордени. Це ордени, які ніколи не були чернечими, і якщо під їхньою опікою й опинялися один-два монастирі, то служили вони лише релігійно-культовими закладами та ще шпиталями. Але ці ордени ніколи не були й суто релігійними. Віра завжди залишалася для них лише засобом духовного очищення та духовного єднання. Одначе вони ніколи не були й суто військовими, оскільки значну частину рицарського буття їх членів становила специфічна, спеціально розроблена адептами ордену система поглибленого духовного самовдосконалення, котре обов’язково передувало самовдосконаленню фізичному і зумовлювало це фізичне вдосконалення, націлюючи його на підготовку до стриманого, поміркованого, сповненого звитяги та випробувань, мужнього життя воїна. Їх філософська база неминуче перетворювалася на осібне філософське вчення, котре визначало спосіб життя і спосіб мислення рицарів, їхнє ставлення до мирських утіх і до смерті.

Переконливим прикладом такого хоча й досить своєрідного, але, поза сумнівом, рицарського і, поза сумнівом, ордену було Самурайське рицарство. У Європі чи не першим таким орденом був Орден Золотого Руна, заснований в Бургундії герцогом Бургундським ще 1429 р. В Україні ж військовим духовно-рицарським орденом була Запорізька Січ (рицарство запорізьке низове), на відміну від городового українського козацтва, котре можна вважати суто військовим рицарством, оскільки воно не мало такого жорсткого статуту, не сформувало таких духовно-рицарських традицій, які були в козаків-професіоналів, козаків-січовиків, з їхнім інститутом характерників та системою підготовки козаків-смертників, яких засилали у ворожі табори для дезінформації, тощо.

Світські духовно-рицарські ордени. До власне духовно-рицарських світських орденів, у вузькому розумінні цього слова, можна віднести ордени, основна мета яких — пізнання таємних знань про земний і небесний світи, вивчення історії та розвиток науки або, навпаки, стримування розвитку певних галузей науки, розвиток яких, на погляд ідеологів ордену, на даному етапі цивілізації є занадто небезпечним, бо ж людство поки не готове до сприйняття його наслідків (це стосується, наприклад, розвитку окремих напрямів генетики, створення бактеріальної та етнічної зброї, пізнання таємниць Шамбали).

У минулому духовно-рицарські ордени були настільки тісно пов’язані з таємними товариствами, що іноді їх важко вичленити. Окремі ордени виглядали відкритішими, мали розгалуженішу систему організацій, ширше цікавилися розвитком мистецтва, політичним життям країн свого базування. Зате в сучасності більшість рицарських (світських, а не чернечих) орденів є духовно-рицарськими, оскільки своє головне завдання вбачають у тому, щоб формувати та вдосконалювати національну, загальноєвропейську, всесвітню аристократію духу. Вони намагаються об’єднати навколо себе національну та міжнародну еліту, щоб у такий спосіб протистояти натискові вульгарної обивательщини, моральної ницості, байдужності, бездуховності, криміналітету. Поза сумнівом, представником такого ордену є створений у 1999 р. в Україні Міжнародний рицарський орден Архістратига Михаїла. До цього ж типу орденів слід віднести й організації українського козацтва, які, не маючи у своїй назві терміна «орден», мають всі ознаки напіввійськового за формою, але світського за суттю духовно-рицарського ордену.

Кавалерські ордени. І в давнину, і в наші часи такими були і є ордени, що об’єднують кавалерів, нагороджених певними відзнаками. На чолі таких об’єднань зазвичай стояли самі монархи, від імені яких і давали ці нагороди. Першою з них було звання кавалера Ордену Підв’язки...

Релігійно-політичні ордени. Випереджаючи будь-яку полеміку з цього приводу, мушу одразу застерегти, що загалом усі ордени, навіть суто військові та духовно-рицарські, є до певної міри й релігійними, оскільки в той чи інший спосіб серед членів ордену підтримується віра в обраного ними Бога, Аллаха, Будду... А деякі ордени ще й мають своїх покровителів, з числа тих святих, яким поклоняються. Але якщо я виокремлюю релігійно-політичні ордени, то роблю це тому, що існували й існують ордени, провідна мета яких — діяльність на релігійній ниві: обстоювання перед іновірцями та політичними лідерами країн своєї віри, своїх храмів, пропаганда цієї віри, виховання своїх членів та співчуваючих на її засадах та святинях.

Там, де члени чернечо-військових, військово-політичних та військово-чернечих орденів воліли діяти спочатку зброєю, а вже потім — словом, або в кращому разі словом, але підкріпленим брязкотом зброї, там члени релігійно-політичного ордену діють винятково словом. Інша річ, що вони не уникають при цьому вторгнення в політичні сфери, у яких воліють мати своїх відкритих чи таємних прихильників, та що їм теж не вдається уникати релігійно-політичних інтриг. Навпаки, в деяких випадках самі ж вони ці інтриги й провокують. Але, підкреслюю, в основі їхньої діяльності лежать справи суто церковні, а основна зброя їх — Слово Боже, слово правди (такої, якою вони її собі уявляють), слово переконання. Очевидним прикладом такого ордену є Орден єзуїтів.

Рицарсько-масонські ордени. Існують ордени, пов’язаність яких з масонством є настільки органічною, що маємо всі підстави називати їх рицарсько-масонськими. Як на приклад такого ордену пошлемося на Орден Рожевого Хреста. Якщо на нижчих ступенях «посвячених» ордену переважає масонський елемент, то на вищих ступенях це товариство, зберігаючи певні масонські обряди, водночас набуває ознак рицарського ордену. Та й самі адепти його вважають своє об’єднання орденом. Так, одним з обов’язків члена цього таємного товариства є: «Носити девіз Хреста-Троянди як умовний знак приналежності до братства та символ ордену». Кожен, хто досягає 18-го ступеня посвячення, стає рицарем Рожевого Хреста (рицарем Хреста і Троянди).

Рицарсько-містичні, таємні ордени. Оскільки чимало середньовічних орденів було пов’язано з масонством, не варто дивуватися тому, що в обрядах рицарських орденів, у традиціях та легендах, котрі супроводжують усю їхню історію (а в окремих випадках служать і замінниками історії), теж знаходимо чимало містичного. За класифікацією, запропонованою французьким істориком та провідним окультистом Л. Повелем, таємнї (закриті) товариства чи ордени, у свою чергу, поділяються за таким принципом: товариства, які не подають відомості про свою діяльність, через що широкій публіці не відомо про їх існування, про їхню ідеологічну доктрину та форму активності; таємні товариства, або товариства-посередники, які вербують своїх членів зі складу першого типу; вищі окультні товариства (їх існування залишається невідомим для членів товариства першого типу і є забороненою темою, яка не підлягає обговоренню членами товариства другого типу); товариства, які групуються навколо одного наставника.

Династичні ордени. Це ордени, що об’єднують осіб, які належать до одного й того ж монархічного чи герцогсько-князівського роду, незалежно від того, є він правлячим чи перебуває в еміграції, у вигнанні, а також осіб, які домагаються відродження цих династій як правлячих. Серед династичних орденів помітне місце посідає, наприклад, Орден Корони Стюартів.