Укр Eng

Виникнення лицарства

╤сторичн╕ традиц╕╖ узаконення укра╖нського шляхетства у XVI - XVII ст.

Р╕зноман╕тн╕ ситуац╕╖ в спорах про шляхетство в ╕сторичн╕й практиц╕ час╕в Великого Княз╕вства Литовського були п╕дсумован╕ «уставою» 1522 р., в основу яко╖ було покладено спадков╕сть боярського звання.

Таку спадков╕сть можна було довести одним ╕з двох способ╕в: 1) присягою родич╕в-шляхти, що конкретна особа «с одного роду от прадеда, от деда с одное крови ╓сть брат»; 2) листом якогось ╕з великих княз╕в або чле­н╕в великокняз╕всько╖ ради, де самого претендента чи його предка було б «писано боярином». У Статут╕ 1529 р. порядок виводу шляхетства був дещо уточнений, що не м╕няло основно╖ мети обох узаконень — обмежити доступ до прив╕лейованого стану вих╕дцям ╕з низ╕в.

П╕дсумки   розвитку   шляхетських прав ╕ вольностей XV — першо╖ чверт╕  XVI ст. п╕дв╕в Перший Литовський Статут, який набрав чинност╕ 29 вересня 1529 р. Перший Статут юридично закр╕пив основи  сусп╕льного ╕ державного ладу, а також  правове становище стан╕в ╕ соц╕альних груп на основ╕ систематизац╕╖ ╕ кодиф╕кац╕╖ попередн╕х узаконень ╕ м╕сцевого права. Як зведення феодальних закон╕в, встановлених в ╕нтересах ╕ на вимогу пан╕вного класу, Статут забезпечив феодалам захист ╖хн╕х особистих, майнових ╕ частково пол╕тичних прав. ╤з його 13 розд╕л╕в питанням п╕дтвердження станових прав шляхти формально присвячений лише трет╕й («О свободах шляхты»), але, по сут╕, цей аспект ╓ наскр╕зною ╕де╓ю усього кодексу. ╤ якщо деяк╕ сюжети, як, наприклад, гарант╕я недоторканност╕ особи  чи зв╕льнення в╕д грошових податк╕в ╕ тяглих повинностей, у попередн╕х прив╕леях стосувалися т╕льки ноб╕л╕тету, тепер вони були поширен╕ й на м╕щанство м╕ст ╕з магдебурзьким правом, що не м╕няло загального спрямування Статуту. Його вих╕дним принципом стало задеклароване вперше у 1492 р. ╕ кодиф╕коване тут положення: «Простих людей над шляхту не ма╓м повишати, але усю шляхту заховати у их почтивости».

Окр╕м станових прав, уже проголошених у попередн╕х законодавчих актах, Статут узаконив деяк╕ прерогативи шляхти, як╕ дос╕ ╕снували т╕льки на р╕вн╕ звичаю. Зокрема, для ос╕б, як╕ вислужили ма╓тки «п╕д князями ╕ панами», проголошувалося право в╕льного в╕дходу в╕д сеньйора «со всими статки», тобто з рухомим майном. Статут детальн╕ше регламентував загальн╕ принципи п╕дсудност╕ шляхти великокняз╕вським нам╕сникам на м╕сцях, порядок зд╕йснення правосуддя над шляхтою ╕ урядниками, затверджував систему судових штраф╕в, що п╕дкреслювали високу пор╕вняно з ╕ншими соц╕альними групами варт╕сть життя, майна ╕ особи шляхтича, п╕дносив роль шляхетсько╖ присяги як самодостатнього юридичного доказу у судовому спор╕.

Ц╕лком новим сюжетом у русько-литовському феодальному законодавств╕ стала ф╕ксац╕я поняття шляхетсько╖ чест╕, що св╕дчить про дозр╕вання для цього сусп╕льних п╕дстав. Поняття «честь»  вперше з’явля╓ться у Статут╕, генетичне пов’язуючись, очевидно, з польською моделлю станово╖ структури. Серед ╕нших юридичних терм╕н╕в, вживаних у Корон╕ Польськ╕й для окреслення «нагани шляхетства» (тобто, його заперечення чи поставлення п╕д сумн╕в), поширеними були поняття dehonestatio  (позбавлення чест╕)  та infamare (збезчестити). У Першому Литовському Статут╕ «честь» згаду╓ться дек╕лька раз╕в у р╕зних контекстах: 1) у спорах про на­клепи: «хто бы кому на честь приганил або о добрую славу»; 2) у визначенн╕ норм повед╕нки шляхтича у в╕йськовому поход╕: феодал-землевласник, покинувши передчасно пох╕д, втрача╓ ма╓ток, а безземельний шляхтич «честь свою тратит, якобы з битвы втек»; 3) у ствердженн╕ нев╕дпов╕дност╕ шляхетського титулу з особою шляхтича, зам╕шаного у карних злочинах: «...таковий мает без чести быти... й не мает болше того привиля своего шляхетского поживати».

Згодом у Другому Статут╕ 1566 р. поняття чест╕ було конкретизоване. Поява ж його тут, у даному юридичному кодекс╕, св╕дчила про те, що консол╕дац╕я стану, як ╕ в XV ст., продовжувала в╕дбуватися на двох р╕внях: соц╕альному — в усталенн╕ конкретних форм вищост╕ стосовно нижчих соц╕альних груп, ╕ ментальному — у формуванн╕ в╕дособленого типу св╕домост╕ вищо╖ верстви, що з часом була покладена в основу оф╕ц╕йно╖ доктрини пан╕вного класу-стану, тобто визнанням безумовно╖ вищост╕ на п╕дстав╕ права народження.

Нерозвинут╕сть пол╕тично╖ правоздатност╕ русько-литовсько╖ шляхти особливо невиг╕дно в╕дт╕нялася бурхливим розвитком «шляхетсько╖ демократ╕╖» в Корон╕ Польськ╕й, вих╕дним пунктом яко╖ традиц╕йно вважа╓ться Нешавський прив╕лей 1454 р., що п╕дсумував попередн╕ поступки корол╕в середньому шляхетському станов╕. У 1505 р. ухвалою Радомського сейму було закладено основи пол╕тичного парламентаризму, виражен╕ у знаменит╕й формул╕ «Nihil novi» (Н╕чого нового), за якою уряд не м╕г видати жодних постанов загальнодержавного характеру без згоди сейму.

З к╕нця 40-х рр. XVI ст. почина╓ться вперта сеймова боротьба середньо╖ шляхти Великого княз╕вства Литовського за розширення пол╕тичних прав, тотально про╕люстрована матер╕алами восьми сейм╕в, що збиралися м╕ж 1547 ╕ 1566 р. Зрештою, домагання шляхти були реал╕зован╕ у так званому Другому Литовському Статут╕, прийнятому на В╕ленському сейм╕ 1565—1566 рр. ╕ запровадженому в д╕ю з 26 с╕чня 1566 р. «Поправа статуту» виступала як голов­ний пункт шляхетських вимог на сеймах, що передували цьому акту, охоплюючи р╕зноман╕тн╕ сюжети, за якими простежу╓ться центральна мета — досягнення пол╕тично╖ та економ╕чно╖ монопол╕╖ в держав╕.

Зокрема, шляхта виставляла клопотання про безмитний вив╕з зб╕жжя ╕ л╕сових товар╕в з╕ шляхетських ма╓тк╕в, про встановлення сеймового контролю за випуском монети ╕ витратами з╕браного податку «серебщини», про утворення виборних земських суд╕в у пов╕тах за польським зразком, про в╕дм╕ну п╕дводно╖ повинност╕ та ╕н. Антимагнатськ╕ настро╖ в╕дбит╕ у проханнях п╕дпорядкувати член╕в великокняз╕всько╖ ради пов╕товим судам нар╕вн╕ з рядовою шляхтою, визначити нормативи в╕йськово╖ служби для крупних урядник╕в «водле можности урядов», узаконити роздачу прикордонних староств як особливо небезпечних у в╕йськовому  значенн╕  лише «в годности дознаним», а не л╕тн╕м ╕ недужим особам.

До Л╕вонсько╖ в╕йни, що розпочалася у 1558 р., шляхетськ╕ клопотання, як правило, в╕дхилялися. Так, однаково р╕зку в╕дмову отримали на сейм╕ 1551 р. прохання про нов╕ суди («Суд никому иному властне не належит, одно его королевской милости самому»), про п╕дсудн╕сть пан╕в радних («Того перед тым не бывало... ино того й тепер быти не мает»), про прикордонн╕ староства («Не ╓сть то реч ваша обачивати, хто на вряд годен, а хто негоден»). Проте тривала ╕ напружена в╕йна, яка вимагала матер╕ально╖ п╕дтримки з боку феодал╕в, зробила великого князя поступлив╕шим. 

Сеймовою ухвалою 1559 р. шляхта зв╕льнялася в╕д сплати мита за продаж зб╕жжя, худоби ╕ л╕сових товар╕в. У 1563 р. була проголошена л╕кв╕дац╕я обмежень у правах феодал╕в православного в╕роспов╕дання пор╕вняно з католиками, яка, хоч ╕ значною м╕рою ном╕нально, д╕яла з час╕в Городельського акту 1413 р. Нарешт╕, зг╕дно з Б╕льським прив╕ле╓м 1564 р., запроваджувалися ╓дин╕ для шляхти ╕ магнат╕в виборн╕ земськ╕ суди у пов╕тах «в одно ровное право, никого не виймуючи». Княз╕, пани радн╕ ╕ пани хоруговн╕, «милуючи реч посполитую [державу], а в ней братью свою молодшую народ шляхетский», оф╕ц╕йно зр╕калися при цьому сво╖х судових прав ╕ прив╕ле╖в, затверджених за ними Першим Статутом. Розвиваючи почат╕ реформи, В╕ленський прив╕лей 1565 р. проголосив створення системи виборних пов╕тових сеймик╕в ╕ регулярних вальних сейм╕в ╕з правом шляхти «на местцах гловнейших поветом… зьежджатися…радити, обмовляти и обимышляти”.

П╕дсумовуючи викладене вище, можна констатувати, що на останню третину XVI ст. укра╖нська шляхта добилася законодавчого п╕дтвердження станових, пол╕тичних, майнових ╕ особистих прав, як╕ у по╓днанн╕ з фактичною монопол╕╓ю на землеволод╕ння та на участь в урядово-адм╕н╕стративному ╕ законодавчому житт╕ держави забезпечили ╖й виключне становище серед ╕нших соц╕альних груп ╕ прошарк╕в населення. У конкретних юридичних д╕ях згадана перевага реал╕зувалася так:

╤. Представник шляхетського стану державою визнавався безумовно вищим за м╕щанина чи селянина: а) шляхетське слово прир╕внювалося до юридичного доказу; б) за поранення ╕ вбивство шляхтича покарання було набагато сувор╕шим, н╕ж за аналог╕чне насильство над представником ╕ншого стану; в) шляхтич користувався правом суду ╕ необмеженого владарювання п╕дданими ╕ ╖хн╕м майном, але сам, служачи вищому пану, збер╕гав особисту незалежн╕сть, а його землеволод╕ння не могло бути передане н╕кому в п╕дпорядкування; г) шляхтич п╕длягав т╕льки юрисдикц╕╖ спец╕альних станових суд╕в: гродських, земських, п╕дкоморських; д) ознакою належност╕ до прив╕лейованого стану був власний герб ╕ печатка; ╓) «нерицарськ╕ заняття» (ремесло ╕ торг╕вля) вважалися несум╕сними з╕ шляхетством.

II. Пол╕тичн╕ права шляхти зд╕йснювалися через пов╕тов╕ шляхетськ╕ корпорац╕╖ (рицарськ╕ кола), що надавало право: а) брати участь у пов╕тових сеймиках; б) обирати та обиратися в рол╕ депутата на вальн╕ сейми чи судов╕ трибунали; в) обирати ╕ бути обраним на судд╕вство та ╕нш╕ земськ╕ уряди у власному пов╕т╕. Кр╕м того, шляхта волод╕ла винятковим правом на об╕ймання ус╕х державних посад, п╕дпорядкованих центральному урядов╕.

III. Майнов╕ права шляхти гарантувалися: а) правом на успадкування та необмежене розпорядження землеволод╕ннями; б) зв╕льненням в╕д в╕йськових посто╖в ╕ будь-яких повинностей та податк╕в, окр╕м загальнодержавного грошового побору, сплачуваного в╕д к╕лькост╕ п╕дданих.

IV. Особиста незалежн╕сть шляхтича полягала на тому, що в╕н: а) не м╕г бути ан╕ ув’язнений, ан╕ покараний без суду ╕ сл╕дства, а п╕д час сл╕дства не п╕длягав «проб╕» (катуванню); б) не н╕с в╕дпов╕дальност╕ за злочини, ско╓н╕ його родичами; в) мав право в╕льного в’╖зду ╕ ви╖зду з кра╖ни.

Таким чином, внасл╕док двохсотл╕тньо╖ еволюц╕╖ в╕дбулося остаточне юридичне оформлення пан╕вного класу-стану з необмеженою владою над п╕дданими, з╕ зр╕лим р╕внем станового самоусв╕домлення ╕ з м╕н╕мальним п╕дпорядкуванням державному апарату. На к╕нець XVI ст. укра╖нська шляхта уже могла поширити на себе висл╕в в╕домого польсько-укра╖нського публ╕циста Стан╕слава Ор╕ховського, який 1564 р. писав: «Поляк завжди веселий у сво╓му Корол╕вств╕, сп╕ва╓ ╕ танцю╓ в╕льно, не маючи над собою жодних примусових обов’язк╕в, бо не винен королев╕, сво╓му вищому володарю, н╕чого, окр╕м титулу на позов╕, двох грош╕в з лану ╕ посполито╖ в╕йни. Четвертого ж над поляком нема╓ н╕чого, що б псувало йому настр╕й у Корол╕вств╕».

За матер╕алами праць д. ╕ст. н. Н. Яковенко

Великий Пр╕орат Ордену Святого Стан╕слава в Укра╖н╕
23.01.2003


Виникнення лицарства