Укр Eng

Виникнення лицарства

Ел╕ти в сучасн╕й Укра╖н╕. Частина 1

╤дея концепц╕╖

Великий Пр╕орат

Ордену Святого Стан╕слава в Укра╖н╕

висловлю╓ велику вдячн╕сть за цю працю:

Серг╕ю Кисельову, к. ф╕лос. н.
╤рин╕ Кресин╕й,  д. пол╕т. н.
Натал╕╖ Мондрусов╕й

Сам терм╕н «ел╕та» французького походження (elite — кращ╕, доб╕рн╕). Ним позначають, як правило, представник╕в р╕зних соц╕альних груп, що зд╕йснюють кер╕вництво у певних сферах сусп╕льного життя. Приналежн╕сть до одн╕╓╖ з цих сфер, функц╕я, що ╖╖ зд╕йсню╓ ел╕та, ╓ п╕дставою для ╖╖ класиф╕кац╕╖. Звичайно вид╕ляють ф╕нансову, господарську, ╕нтелектуальну, пол╕тичну ел╕ти, а також ел╕ту в царин╕ мистецтва. ╤нод╕ цю останню об’╓днують з ╕нтелектуальною ел╕тою ╕ говорять в╕дтак про духовно-╕нтелектуальну ел╕ту. Це не зовс╕м точно, тому що ╕нтелектуальна д╕яльн╕сть такою ж м╕рою безпосередньо належить до сфери духу, як ╕ д╕яльн╕сть у царин╕ мистецтва.

Складн╕сть в ╕нтерпретац╕╖ самого терм╕на поляга╓ в ╖╖ ц╕нн╕сному в╕дношенн╕. П╕д обраними можна розум╕ти, по-перше, кращих, як╕ досягли найб╕льшого усп╕ху в тому чи ╕ншому вид╕ д╕яльност╕, ╕, по-друге, таких кращих, як╕ досягли найб╕льш значущих для соц╕уму результат╕в. В остаточному п╕дсумку, ц╕ два типи ел╕тизму зб╕гаються, однак, розглядаючи ╖х у виразно окреслених простор╕ й час╕, можна виявити нав╕ть протилежн╕ тенденц╕╖ у ╖хньому розвитку.

Сучасна наука схиля╓ться до того, щоб розглядати ел╕ти в першому з двох наведених значень. Це зводиться до опису, у кращому випадку до анал╕зу ╕снуючих ел╕тарних груп, з╕ спробою прогнозування ╖хн╕х ╕нтерес╕в на найближче майбутн╓. Однак, ╕ в цьому випадку досл╕дник в╕льно або мимовол╕ приходить до соц╕ально╖ оц╕нки досл╕джуваних груп.

Постановка проблеми про особливу роль верх╕вки пан╕вного класу або соц╕ально╖ групи в╕дноситься до пер╕оду стародавн╕х сусп╕льств, у яких в╕дбулася соц╕альна диференц╕ац╕я, ╕ де пол╕тична думка об╜рунтувала ╕дею про справедлив╕сть або несправедлив╕сть такого под╕лу, про демократ╕ю як народовладдя ╕ його меж╕. Починаючи з давньокитайського мислителя Конфуц╕я, теор╕я ел╕т вид╕лилася в самост╕йний напрямок пол╕тично╖ думки. Конфуц╕й до ел╕ти зараховував шляхетних муж╕в на чол╕ з правителем, «сином неба». Як прихильник ч╕ткого соц╕ального розмежування, Конфуц╕й вид╕ляв шляхетних муж╕в не за походженням, а за моральними якостями. В╕дзначимо, що в основ╕ критер╕ю в╕днесення людини до ел╕тарних груп у Великого Вчителя стоять саме моральн╕ ц╕нност╕, тобто теор╕я ел╕т почина╓ться з визначення морально╖ ц╕нност╕ ╕ в╕дпов╕дно╖ оц╕нки групи для в╕днесення ╖╖ до розряду ел╕тно╖. Шляхетний муж, за Конфуц╕╓м, спира╓ сво╖ житт╓в╕ принципи на норми обов’язкового ╕ точно розписаного ритуалу. В╕н повинен мати чесноти, так╕, як добропорядн╕сть, гуманн╕сть, висока культура, прагнути до знань, демонструвати в╕рн╕сть ╕ в╕ддан╕сть, тверд╕сть ╕ мужн╕сть у виконанн╕ обов’язку, шанувати старших. Цих норм досить, на думку Конфуц╕я, для нормального ╕снування й усп╕шного правл╕ння, ╕ це виключа╓ необх╕дн╕сть оф╕ц╕йного законодавства. Держава може спиратися не на безликий закон або сваволю тирана, а на мудр╕сть доброчесного правителя ╕ його талановитих та г╕дних пом╕чник╕в.

╤дея патернал╕зму й мер╕тократ╕╖ Конфуц╕я була закладена в основу побудови держави. Держава — це велика родина. Тим не менш, один батько-государ не може впоратися з керуванням. Його пом╕чниками повинн╕ стати чиновники. Сво╓ право на кер╕вництво вони повинн╕ довести високою мораллю, знаннями, турботою про п╕дданих, ╖хн╕й добробут ╕ виховання.

Якщо розглядати проблему в цьому контекст╕, то, принаймн╕, перша частина розглянуто╖ нами проблеми позбавля╓ться сенсу. ╤деться про «умови створення ел╕т у сучасн╕й Укра╖н╕». Кр╕м того, навряд чи можливо ч╕тко визначити також умови ╖хнього виникнення. Усе це можна пояснити наступним.

Позаоц╕нкове розум╕ння ел╕ти практично призводить до ототожнення понять «ел╕тизму» ╕ «л╕дерства». До класу л╕дер╕в тут можуть входити ╕ деяк╕ «посл╕довники», точн╕ше, т╕ з них, як╕, у свою чергу, також мають посл╕довник╕в; останн╕ проявляють себе в тому ж самому вид╕ д╕яльност╕, що ╕ ╖хн╕ л╕дери. Стосунки л╕дер╕в ╕ посл╕довник╕в найповн╕ше знаходять вияв у пол╕тичн╕й царин╕, де сам критер╕й належност╕ до ел╕тно╖ групи найкраще прогляда╓ться. Цей критер╕й — влада.

* * *

Пол╕тична ел╕та часто ототожню╓ться з бюрократ╕╓ю, номенклатурою, виконавчою й законодавчою владою. Нер╕дко ╖╖ трактують досить широко, включаючи сюди вс╕х, хто зд╕йсню╓ владн╕ функц╕╖. Це поясню╓ться тим, що пол╕тична ел╕та м╕стить у соб╕ не т╕льки публ╕чних пол╕тик╕в, над╕лених формальною владою, але й ос╕б, що не об╕ймають високих посад, але впливають на прийняття пол╕тичних р╕шень. Таким чином, пол╕тична ел╕та визнача╓ться як група ос╕б, що беруть безпосередню участь у виробленн╕, прийнятт╕ пол╕тичних розв’язань ╕ ╖хн╕й реал╕зац╕╖, або ж впливають на цей процес.

Важливим критер╕╓м приналежност╕ до пол╕тично╖ ел╕ти ╓ ╖╖ походження в результат╕ добору, що зд╕йсню╓ться на основ╕ якихось ресурс╕в або якостей (соц╕альних, особист╕сних тощо). Сенсовий зм╕ст поняття «ел╕та», що його вкладають сучасн╕ досл╕дники, в╕др╕зня╓ться в╕д початкового значення цього слова.

Терм╕н «ел╕та» зараз не познача╓ «краще». Однак сенсове навантаження цього терм╕на припуска╓, що представники ел╕ти мають т╕ чи ╕нш╕ якост╕ або ресурси найб╕льшою м╕рою в пор╕внянн╕ з ╕ншими групами.

Ц╕кавою уявля╓ться в цьому зв’язку теор╕я соц╕ального кап╕талу П. Бурдь╓, де досить докладно проанал╕зовано типи конвертованого кап╕талу (владн╕ ресурси), як╕ дозволяють ув╕йти до пол╕тично╖ ел╕ти. В якост╕ ел╕ти Бурдь╓ розгляда╓ «дом╕нуючий» клас, що пос╕да╓ ключов╕ позиц╕╖, м╕стить у соб╕ вс╕х, хто ма╓ можлив╕сть розпоряджатися б╕льш╕стю сусп╕льних ресурс╕в, тобто тих, хто волод╕╓ р╕зними типами кап╕талу, високо поц╕нованими у даному сусп╕льств╕. П╕д кап╕талом тут розум╕ють соц╕альн╕, культурн╕, економ╕чн╕ й символ╕чн╕ ресурси. «Дом╕нуючий» клас визнача╓ «ставку» обм╕ну м╕ж типами кап╕тал╕в ╕ затверджу╓ вид ресурс╕в, на якому ╜рунту╓ться його лег╕тимн╕сть.

Проблема конвертованост╕ р╕зних вид╕в кап╕талу ста╓ особливо актуальною в перех╕дний пер╕од, коли «ставки» на кап╕тал зм╕нюються ╕, отже, може статися зм╕на механ╕зму рекрутування ел╕т, може зм╕нитися як╕сний склад ел╕ти. Унасл╕док цього теор╕я П. Бурдь╓ становить особливий ╕нтерес для вивчення пол╕тичних ел╕т тих кра╖н, де в╕дбулася трансформац╕я сусп╕льства. Однак чинник волод╕ння р╕зного роду кап╕талом вимага╓ конкретизац╕╖ й уточнення, щоб стати ун╕версальним показником приналежност╕ до пол╕тично╖ ел╕ти.

Нер╕дко критер╕ями визначення приналежност╕ до пол╕тично╖ ел╕ти досл╕дники вважають: м╕сце пол╕тичних ел╕т у соц╕альн╕й структур╕; склад ел╕т; механ╕зм рекрутування; вплив ел╕ти на процес трансформац╕╖ сусп╕льства; мотивац╕я й особливост╕ пол╕тично╖ св╕домост╕ представник╕в ел╕ти. Найважлив╕шим параметром сл╕д визнати особливост╕ пол╕тично╖ системи й режиму, що являють собою систему координат для д╕яльност╕ пол╕тично╖ ел╕ти.

Найважлив╕шою проблемою досл╕дження ╓ виб╕р методу. Вона поляга╓ в тому, щоб виробити ефективний ╕нструмент емп╕ричного досл╕дження, який дозволя╓ адекватно оц╕нити меж╕ пол╕тично╖ ел╕ти, ╖╖ роль у пол╕тичному процес╕. Звичайно застосовуються три основних методи: функц╕ональний, позиц╕йний ╕ д╕яльн╕сний. Кожний з них дозволя╓ розв’язати досл╕дницьк╕ завдання лише частково, а ╖хн╓ комплексне використання ускладнюють, як правило, р╕зн╕ об’╓ктивн╕ обставини.

Функц╕ональний п╕дх╕д виходить ╕з виявлення й анал╕зу формальних позиц╕й, що ╖х пос╕да╓ той чи ╕нший представник пол╕тично╖ ел╕ти у владн╕й ╕╓рарх╕╖, ╕ тих функц╕й, що в╕н ╖х ма╓ виконувати. Основний метод, застосовуваний при цьому, — анал╕з документ╕в (б╕ограф╕й, указ╕в, ╕нструкц╕й, закон╕в, де визначаються основн╕ повноваження тих чи ╕нших пол╕тик╕в). Переваги даного методу полягають у тому, що в╕н найдешевший ╕ найдоступн╕ший. Його основний недол╕к поляга╓ у неможливост╕ виявити фактичний вплив окремих представник╕в ╕ груп пол╕тично╖ ел╕ти на процес прийняття пол╕тичних р╕шень.

Позиц╕йний п╕дх╕д виходить з анал╕зу фактичних можливостей впливу певного пол╕тика на процес прийняття й реал╕зац╕╖ р╕шень на основ╕ наявних у нього ресурс╕в. Основний метод, застосовуваний у рамках цього п╕дходу, — експертне опитування, протягом якого оц╕ню╓ться такий ╕нтегральний показник, як вплив представник╕в пол╕тично╖ ел╕ти на процес прийняття р╕шень. Переваги цього методу очевидн╕: в╕н дозволя╓ виявити неформальн╕ аспекти такого впливу, а також точн╕ше визначити внутр╕шньоел╕тну конф╕гурац╕ю. Недол╕ком цього методу ╓ його суб’╓ктивн╕сть (експерти можуть мати сво╓, в╕дм╕нне в╕д д╕йсност╕ уявлення про д╕йсний вплив того чи ╕ншого пол╕тика).

Д╕яльн╕сний п╕дх╕д виходить ╕з вивчення впливу представник╕в пол╕тично╖ ел╕ти (у тому числ╕ й тих, кого неможливо було б в╕днести до пол╕тично╖ ел╕ти т╕льки за критер╕╓м статусу або посади) на п╕дстав╕ анал╕зу результат╕в ╕ процесу д╕яльност╕, у тому числ╕ внутр╕шньоел╕тних вза╓мод╕й. Основний метод при цьому — анал╕з прийнятих документ╕в ╕ спостереження.

Перевага даних метод╕в поляга╓ в тому, що вони дозволяють оц╕нити фактичний вплив окремих представник╕в ел╕ти на процес прийняття пол╕тичних р╕шень. Однак ц╕ методи не набувають значного поширення через те, що процес прийняття пол╕тичних р╕шень ма╓ нер╕дко закритий характер, а доступ до документ╕в дуже утруднений ╕ обмежений.

* * *

Якщо розглядати приналежн╕сть до ел╕ти на п╕дстав╕ розвинутих зд╕бностей до певного виду д╕яльност╕, ╕, головне, вол╕ до досягнення результату, то, виходячи з того, що вс╕ люди волод╕ють ними р╕зною м╕рою, ел╕тн╕ групи виникають у будь-яких умовах; можна нав╕ть сказати, що ел╕тизм — сутн╕сна риса людського сусп╕льства (а, можливо, ╕ живого загалом).

Однак людська ╕стор╕я, ╕, зокрема, ╕стор╕я ел╕т, показу╓, що для ╕снування й розвитку людського соц╕уму самих в╕дносин панування ╕ п╕дпорядкування недостатньо.

Якщо у тваринному св╕т╕ для виживання необх╕дно, насамперед, мати пристосований до навколишнього середовища орган╕зм, ╕ вижива╓ найсильн╕ша, найпристосован╕ша до зовн╕шн╕х умов особа, то в людському сусп╕льств╕ в╕д самого початку необх╕дна була ще одна як╕сть — як╕сть жертовност╕. Нав╕ть у прим╕тивно-перв╕сному св╕т╕ т╕ роди й племена виживали, де найсильн╕ш╕ й найпристосован╕ш╕ особи могли пожертвувати собою заради всього роду, тобто заради слабких ╕ндив╕д╕в. Вид╕ляючи кр╕м ╕нтерес╕в окремих ╕ндив╕д╕в ╕нтереси всього роду, можна сказати, що жертовн╕сть як соц╕альний феномен зб╕га╓ться з над╕ндив╕дуальним ╕нтересом, тобто родовим. Разом ╕з початком сусп╕льного под╕лу прац╕ з’явля╓ться певна група людей, не зайнята н╕ продуктивною матер╕альною працею, н╕ працею духовною, ан╕ працею, пов’язаною з маг╕чними функц╕ями зв’язку з Божеством або Божествами, чи мертвими предками. У Б╕бл╕╖ — це лев╕ти, священики. Якщо цю функц╕ю не прив’язувати до якогось конкретного культу, то ц╕ люди називалися жерцями. Фактично мова йде про вид╕лення в сусп╕льств╕ двох ел╕тарних груп: жрецтва ╕ «в╕йськових». Останн╕ за мирного часу, що випадав не часто, не мали розвинуто╖ здатност╕ до яко╖сь сусп╕льно╖ д╕яльност╕, але в мить небезпеки на них покладалося надзвичайно важливе завдання — захищати одноплем╕нник╕в, не шкодуючи власного життя. Основною як╕стю цих людей була особиста звитяга (aristeia).1 Якщо сполучити це грецьке слово з ╕ншим словом, «влада» — kratos, то д╕станемо владу людей, що мають особисту звитягу — аристократ╕ю. Саме з цього стану постали перш╕ вожд╕, а згодом — цар╕. Природно, якщо розглядати конкретн╕ ╕сторичн╕ випадки, то можна багато знайти приклад╕в, коли ╕нтереси аристократ╕╖, або нав╕ть царя, не зб╕галися з ╕нтересом усього соц╕уму, але в цих випадках або саме сусп╕льство не виживало, або влада переходила до ╕нших ╕ндив╕д╕в, або узагал╕ в╕дбувалася зм╕на династ╕й, яскравим прикладом чого ╓ ╕стор╕я стародавнього ╢гипту.

Зб╕г ╕нтересу царя з ╕нтересом соц╕уму призв╕в до того, що за його ╕нтереси тепер сл╕д було жертвувати в раз╕ потреби сво╖м життям. У цих умовах подвигом було в╕ддати «життя за царя». Тут уже можна спостер╕гати ц╕нн╕сний характер само╖ приналежност╕ до в╕йськово╖ (╕ пол╕тично╖) ел╕ти. ╤ якщо феодальна роздроблен╕сть середньов╕ччя н╕би повернула час назад, все ж таки ╕нтерес рицаря полягав у обстоюванн╕ ╕нтересу феоду, нав╕ть у випадку загрози власному життю. Перех╕д же до централ╕зовано╖ держави породив появу ново╖ ел╕ти, що виросла з царсько╖ дв╕рн╕ — дворянства. Дворянство швидко перейма╓ аристократичн╕ риси — ╕ для нього у шкал╕ ц╕нностей честь сто╖ть вище в╕д життя.

Особиста звитяга аристократа — властив╕сть не природжена, а навпаки, набута. Для цього ╕снували ц╕л╕ системи виховання д╕тей, яким ╕з дитинства прищеплювалася думка про те, що одним ╕з вищих критер╕╖в шляхетност╕ ╓ принесення в жертву власного життя заради збереження чест╕.

Под╕бна риса не була винятковою властив╕стю в╕йськово╖ й пол╕тично╖ ел╕ти, однак усередин╕ цих ел╕тарних груп в╕дсутн╕сть под╕бно╖ шкали ц╕нностей вважалася ганьбою. Ганьбу можна було змити, т╕льки в╕дновивши властиву цим групам систему ц╕нностей, тобто власною кров’ю або життям. Пост╕йно ризикувати власним життям, брав╕рувати байдужим ставленням до смерт╕ було зовн╕шн╕м проявом сформовано╖ шкали ц╕нностей.

Влада п╕дтримувала под╕бне ставлення до життя. Викор╕нюючи ризик утрати життя за власною ╕н╕ц╕ативою, ризик соц╕ально невиправданий (забороняючи дуел╕), влада винагороджувала соц╕ально значущий ризик життям, подвиг, тобто вчинення соц╕ально значущого вчинку, що його вважали неможливим. Споконв╕чно заохочення зд╕йснювалося через роздачу ленних над╕л╕в земл╕. Згодом це було зам╕нене титулами, як особистими, так ╕ спадковими. Титул св╕дчив не т╕льки про кревну приналежн╕сть до царського пр╕звища (як от у царськ╕й Рос╕╖ — великий князь), але ╕ про заслуги перед «царем ╕ Батьк╕вщиною». Дарування спадкового титулу говорило про певну впевнен╕сть у тому, що ╕ спадко╓мц╕ обдарованого будуть вихован╕ як звитяжн╕ п╕ддан╕. «Нер╕вн╕сть сусп╕льного становища, зумовлюючи нер╕вн╕сть к╕лькост╕ ╕ якост╕ ╖ж╕, одягу й житла, прагне запровадити ф╕зичн╕ в╕дм╕нност╕, виг╕дн╕ для правител╕в ╕ невиг╕дн╕ для керованих. Понад ф╕зичн╕ в╕дм╕нност╕, завдяки неоднаковим житт╓вим звичкам, утворюються душевн╕ в╕дм╕нност╕, емоц╕йн╕ й ╕нтелектуальн╕, що посилюють загальну несхож╕сть природи».2

Уже у стародавньому Рим╕ ╕снувала система заохочень, що св╕дчила про те, що людина належить до ел╕тно╖ групи. Це р╕зного роду значки, прототипи п╕зн╕ших орден╕в ╕ медалей. В ╕мператорському Рим╕ бездоганна тривала в╕йськова служба служила п╕дставою для пенс╕╖, ╕нод╕ вкуп╕ з великою земельною д╕лянкою. Якост╕, властив╕ ел╕т╕, принаймн╕, в╕йськово-пол╕тичн╕й, п╕дтримуються соц╕умом. Таке ставлення до ел╕ти ╓ якщо ╕ не гарантом процв╕тання сусп╕льства, то, принаймн╕, сприя╓ стаб╕льност╕ його наявних форм.

Соц╕ум, у випадку розб╕жност╕ його ╕нтерес╕в з ╕нтересами групи, що перебува╓ при влад╕, породжу╓ ел╕тн╕ групи, що перебувають в опозиц╕╖ до ╕снуючо╖ влади, так звану «контрел╕ту». Наприклад, у Рос╕╖ в Х╤Х ст. виника╓ ╕нтел╕генц╕я, що в╕др╕зня╓ться в╕д ╕нтелектуально╖ ел╕ти насамперед опозиц╕йною налаштован╕стю щодо владних структур, чим досяга╓ться в╕дносна р╕вновага ╕нтерес╕в у сусп╕льств╕, породжу╓ться ╕нша сусп╕льна воля, кр╕м вол╕ владно╖ структури.

Поб╕жний огляд природи ел╕ти змушу╓ задуматися про те, чи ╓ продуктивною ╕нтерпретац╕я ел╕ти з погляду волод╕ння найб╕льшими ресурсами для певного виду д╕яльност╕.

* * *

Для точного з’ясування проблеми ел╕т, коротко зупинимося на основних моментах концепц╕й ел╕т в ╕стор╕╖ пол╕тично╖ думки.

Важливою рисою мудрого адм╕н╕стратора Конфуц╕й вважав мистецтво вербально╖ комун╕кац╕╖, добре продумане слово, оск╕льки слово св╕дчить про розум людини, може вир╕шити долю держави.

Для давньогрецького мислителя Платона ╕деал людського сп╕вжиття — нерозривний зв’язок ╕ндив╕дуально╖ добропорядност╕ й сусп╕льно╖ справедливост╕, узгоджен╕сть окремо╖ чесноти з державою. Платон вважав, що мета пол╕тики — розвиток людини, що перебувала б у згод╕ з ╕ншими ╕ власну волю сприймала б як волю вс╕╓╖ держави. ╤деальним типом людського сусп╕льства Платон вважав аристократ╕ю як правл╕ння кращих. У так╕й держав╕ основним принципом ╓ справедлив╕сть. Кращ╕, що одержали у сво╖ руки абсолютний контроль, повинн╕ стежити за тим, щоб кожному в держав╕ було в╕дведено таке становище, за якого в╕н перебував би у повн╕й згод╕ з ╕ншими. Держава справедливост╕ згуртову╓ р╕знор╕дн╕ частини держави в ╓дине ц╕ле. Тим не менш, аристократ╕я вироджу╓ться, оск╕льки ╖╖ найкращ╕ якост╕ не можуть передаватися у спадщину. Це виродження аристократ╕╖ почина╓ться з тимократ╕╖ — влади честолюбних. У тимократ╕╖ ще збер╕гаються окрем╕ риси ╕деально╖ держави, але прагнення до багатства вже пом╕тно. Громадянам, що уславилися, вже не вистача╓ слави, ╖м хочеться багатства, яке зм╕цню╓ ╖хн╕й статус. Поступово в сусп╕льств╕ утверджу╓ться такий стан, за якого багатство бере гору над чеснотами. Унасл╕док упровадження майнового цензу тимократ╕я перетворю╓ться на ол╕гарх╕ю — владу небагатьох. Основною метою сусп╕льства ста╓ багатство, а це, за Платоном, найб╕льше зло. Ол╕гарх╕чну державу раздира╓ ворожнеча багатих ╕ б╕дних.

Аристотель уперше досл╕див проблему вза╓мостосунк╕в демосу ╕ верховно╖ влади. У сво╖х рекомендац╕ях в╕н наголошував, що в ус╕х формах державного правл╕ння народна маса (в╕льнонароджен╕, як╕ д╕ють у в╕дпов╕дност╕ ╕з законом) ма╓ в╕дчувати себе нос╕╓м верховно╖ влади. Там, де цього нема, мудр╕ правител╕ повинн╕ потурбуватися про те, щоб у «народно╖ маси» була ц╕лковита ╕люз╕я «волод╕ння верховною владою». Це — неодм╕нна умова стаб╕льност╕ будь-яко╖ форми правл╕ння. Аристотель визначив ╕деальну модель державного устрою як «середину», комб╕нац╕ю ол╕гарх╕чного й демократичного елемент╕в, ╖хню р╕вновагу, здатну привести до влади «кращих людей», «в╕льнонароджених ╕ культурних завдяки отриманому ними вихованню».

Н. Мак╕авелл╕ вважав основною чеснотою правителя ум╕ння вгадати даний долею шанс ╕ використати його, застосовуючи хитр╕сть або силу. При цьому в╕н попереджав, що не кожний правитель ма╓ досить розуму, щоб самост╕йно проанал╕зувати ситуац╕ю. Тому в╕н повинен мати мудрих радник╕в, але остаточне р╕шення приймати сам. Водночас Мак╕авелл╕ в╕дзначав, що для монарх╕й характерно знищення талановитих людей через пострах перед ними, тому вони тут трапляються р╕дко.

Т. Карлайль через прихильн╕сть до авторитарних метод╕в ╕ форм правл╕ння в╕домий у теор╕╖ ел╕т як посл╕довник радикал╕зму. Вважаючи представницьк╕ ╕нституц╕╖ марними формами пол╕тичного механ╕зму, в╕н доводив, що «деспотизм неминучий у б╕льшост╕ справ», що й продемонстрували Ол╕вер Кромвель, Фр╕др╕х Великий. В╕н ототожнював критер╕й ц╕нност╕ сусп╕льства з його здатн╕стю розп╕знавати сво╖х «геро╖в» ╕ ум╕нням ╕ти за натхненними л╕дерами, тод╕ як сам╕ «геро╖» стають дедал╕ авторитарн╕шими ╕ менш харизматичними постатями.

Ф. Н╕цше обгрунтував ╕дею «надлюдини» як основний символ усеперемагаючо╖ вол╕. Сутн╕сною основою останньо╖ ╓ «воля до влади» як можлив╕сть самоствердження. Ц╕нн╕сть, за Н╕цше, — це найб╕льша к╕льк╕сть влади, що ╖╖ людина здатна засво╖ти. Нечисленн╕ велик╕ особистост╕ (Цезар, Наполеон), незважаючи на короткий терм╕н ╖хнього життя й неможлив╕сть успадкування ╖хн╕х якостей, суть ╓диним сенсом, метою й виправданням усього, що в╕дбува╓ться, ус╕╓╖ боротьби за владу. Соц╕ально-пол╕тичну ╕стор╕ю Н╕цше характеризував як боротьбу двох воль до влади — вол╕ сильних (найвищих вид╕в, аристократ╕в) ╕ вол╕ слабких (маси, стада, юрби). Кастов╕ ╕деали в╕н обгрунтовував б╕олог╕чно. У будь-якому «здоровому сусп╕льств╕», вважав в╕н, ╓ три касти: 1) ген╕альн╕ люди — ╖х небагато; 2) виконавц╕ ╕дей ген╕╖в, ╖хня права рука ╕ найкращ╕ учн╕ — сторожа права, порядку й безпеки (цар, во╖ни, судд╕ та ╕н.); 3) маса звичайних людей. Державу Н╕цше вважав засобом виникнення й продовження того насильницького соц╕ального процесу, протягом якого народжу╓ться прив╕лейована культурна людина, що пану╓ над основною масою. «Порядок каст, ранговий порядок лише формулю╓ зовн╕шн╕й закон життя». Цей закон ╕ в╕дпов╕дна йому держава вищ╕ за свободу.

М. Вебер визначав пол╕тику як «прагнення до участ╕ у влад╕ або до зд╕йснення впливу на розпод╕л влади, чи то м╕ж державами, чи то всередин╕ держави м╕ж групами людей, як╕ вона в соб╕ об’╓дну╓». Держава — це стосунок панування людей над людьми, що спира╓ться на лег╕тимне насильство як зас╕б. Тобто таке насильство, що визнане керованими ╕ндив╕дами. Вебер вид╕ляв три типи лег╕тимного панування: 1) легальний (правова держава, де вс╕ п╕дкоряються не особистост╕, а законам); 2) традиц╕йний (заснований на в╕р╕ в законн╕сть, священство споконв╕чних порядк╕в ╕ влади); 3) харизматичний (що передбача╓ особисту в╕ддан╕сть, зумовлену наявн╕стю священного дару (харизми), звитяги в яко╖сь людини або особливих рис, ╕ дов╕ру до встановлених нею порядк╕в).

В╕дпов╕дно до вебер╕всько╖ теор╕╖ бюрократ╕╖ правл╕ння профес╕йних експерт╕в поширю╓ться ╕нтенсивно в ус╕х пол╕тичних системах ╕ орган╕зац╕ях, де вир╕шуються складн╕ адм╕н╕стративн╕ завдання (на п╕дпри╓мствах, у профсп╕лках, пол╕тичних парт╕ях). В╕н визначав бюрократ╕ю як систему управл╕ння, для яко╖ характерн╕ ╕╓рарх╕я, знеособлен╕сть, безперервн╕сть, конкурсний доб╕р. Ц╕ риси, на думку Вебера, сприяють ефективност╕ управл╕ння. Тому бюрократ╕я ╓ неминучим елементом складних ╕ндустр╕альних сусп╕льств.

Вебер убачав основний конфл╕кт пол╕тичного життя сучасно╖ держави у боротьб╕ м╕ж пол╕тичними парт╕ями ╕ бюрократичним апаратом. В╕н зазначив парадокс демократизац╕╖: результатом залучення мас до соц╕ально-пол╕тичного життя ╓ виникнення велико╖ к╕лькост╕ орган╕зац╕й, що згодом стають деструктивними для демократичного пол╕тичного функц╕онування. Щоб уникнути тиран╕╖ бюрократ╕в, Вебер запропонував теор╕ю плеб╕сцитарно╖ демократ╕╖, за якою харизматичний л╕дер, обраний плеб╕сцитарним шляхом (прямим голосуванням народу), ма╓ доповнити недостатню лег╕тим╕зуючу силу парламентсько╖ демократ╕╖. Саме харизматичний л╕дер може вир╕шити питання вза╓мостосунк╕в особи, сусп╕льства й держави.

╤тал╕йський соц╕олог ╕ пол╕толог Гаетано Моска у сво╖й книз╕ «Правлячий клас» стверджував, що пол╕тика — це сфера боротьби двох протилежних клас╕в: владно╖ меншост╕ (ел╕ти) ╕ п╕двладно╖ б╕льшост╕ (мас, народу). Моска визначав ел╕ту як клас, що править, клас людей, що монопол╕зують владу, тод╕ як ╕нший клас склада╓ться з тих, ким управляють ╕ кого контролюють. При цьому використовуються способи легальн╕, дов╕льн╕ ╕ примусов╕.

Дом╕нування в сусп╕льств╕ ел╕ти, на думку Моски, — закон, п╕дтверджений ╕сторично в р╕зних кра╖нах. Кожна пан╕вна група ма╓ певн╕ ресурси (засоби виробництва, в╕йськова сила, управл╕нська компетентн╕сть), ознаки, що вважаються впливовими в сусп╕льств╕ й активно застосовуван╕ нею заради укр╕плення сво╓╖ влади, розширення прив╕ле╖в. Ел╕та намага╓ться перетворитися на форму спадкового правл╕ння, аби ув╕чнити свою владу. Правлячий клас править не т╕льки за допомогою насильства й ман╕пуляц╕й, а й ╕деолог╕╖ («пол╕тично╖ формули»), що перекону╓ людей у моральност╕ й законност╕ панування ел╕ти. Ел╕та, що править замкнуто, поступово втрача╓ св╕й ╕деолог╕чний ╕ пол╕тичний вплив на сусп╕льство, ╖й загрожу╓ в╕дсторонення в╕д влади.

В. Парето виходив у сво╖й теор╕╖ ел╕т ╕з того, що за вс╕х час╕в св╕том урядувала й може урядувати ел╕та, над╕лена особливими психолог╕чними й соц╕альними якостями, яка д╕╓ ефективно в певн╕й сфер╕. Вона под╕ля╓ться на правлячу («Лиси»), тобто таку, що прямо або опосередковано бере участь в управл╕нн╕, ╕ неправлячу («Леви»), тобто контрел╕ту (люди, що мають характерн╕ для ел╕ти психолог╕чн╕ якост╕, але не мають доступу до кер╕вних функц╕й через св╕й соц╕альний статус, р╕зн╕ перешкоди). Розвиток сусп╕льства в╕дбува╓ться шляхом пер╕одично╖ зм╕ни, циркуляц╕╖ ел╕т. Оск╕льки правляча ел╕та прагне зберегти сво╖ прив╕ле╖ ╕ передати ╖х у спадок людям з неел╕тарними ╕ндив╕дуальними якостями, то це призводить до як╕сного пог╕ршення ╖╖ складу й водночас до к╕льк╕сного зростання контрел╕ти. Остання за допомогою моб╕л╕зованих нею незадоволених урядом мас скида╓ правлячу ел╕ту ╕ встановлю╓ власне панування. Пот╕м пол╕тичн╕ зм╕ни в╕дбуваються шляхом зам╕щення одн╕╓╖ ел╕ти ╕ншою, тобто «циркуляц╕╖ ел╕т».

Г. М╕хельс досл╕джував соц╕альн╕ механ╕зми ел╕тарност╕ сусп╕льства. Серед причин ел╕тарност╕ в╕н особливо вид╕ляв орган╕заторськ╕ зд╕бност╕, а також орган╕зац╕йн╕ структури сусп╕льства, що стимулюють ╕ п╕дносять управл╕нський прошарок. Так в╕н прийшов до ╕де╖ про ол╕гарх╕чн╕сть у сусп╕льств╕ загалом ╕ окремих його осередках: «Хто говорить про орган╕зац╕ю, говорить про ол╕гарх╕ю» — це ╕ ╓ зал╕зний закон ол╕гарх╕╖. М╕хельс застосував свою теор╕ю до соц╕ал╕стичних парт╕й, щоб показати, що цей закон д╕╓ нав╕ть у найменш придатному для цього середовищ╕ — у парт╕╖, в╕ддан╕й принципов╕ внутр╕шньо╖ демократ╕╖. М╕хельс нав╕в дв╕ п╕дстави: 1) орган╕зац╕я будь-якого розм╕ру й структури вимага╓ спец╕ал╕зац╕╖ функц╕й ╕ знань; 2) людськ╕ маси мають психолог╕чну потребу п╕дкорятися. Маси в╕н вважав нездатними до колективно╖ д╕яльност╕ без кер╕вництва з боку меншост╕ активних член╕в. Пот╕м ол╕гарх╕я ста╓ неминучою. Демократ╕я просто неможлива. У кращому випадку вона поляга╓ у змаганн╕ ол╕гарх╕чних орган╕зац╕й.

До загальних рис теор╕╖ ел╕т варто в╕днести: 1) п╕дх╕д до ╕стор╕╖ як до сукупност╕ соц╕альних цикл╕в, що характеризуються пануванням в╕дпов╕дних ╖м тип╕в пол╕тично╖ ел╕ти; 2) критика ╕де╖ народного суверен╕тету як утоп╕чного м╕фу романтик╕в; 3) твердження, що нер╕вн╕сть ╓ основою життя; 4) абсолютизац╕я пол╕тичних в╕дносин, визнання пол╕тично╖ влади одн╕╓ю з початкових причин соц╕ального панування.

Сучасн╕ концепц╕╖ демократичного ел╕тизму суть теоретичною формою розв’язання суперечност╕ м╕ж демократ╕╓ю й ел╕тизмом. Це концепц╕╖ Г. Лассуела, Р. М╕ллса, Й. Шумпетера, Р. Даля, К. Мангейма, Дж. Сартор╕, Т. Дая, X. З╕глера.

Численн╕ концепц╕╖ демократ╕╖ характеризуються неодностайн╕стю думок, що обумовлено внутр╕шньою суперечлив╕стю теор╕╖, неможлив╕стю в╕дкидати демократ╕ю, яка в дедал╕ б╕льш╕й к╕лькост╕ кра╖н завойову╓ прихильн╕сть. ╤снують в╕дверт╕ розб╕жност╕ м╕ж класичними теор╕ями ел╕т ╕ демократ╕╖. Вони виявляються в тому, що, по-перше, вих╕дний принцип ел╕тизму — нер╕вн╕сть людей, тод╕ як класична теор╕я демократ╕╖ проголошу╓ ╖хню р╕вн╕сть, хоча б пол╕тичну; по-друге, ел╕тизм виходить з того, що реальним суб’╓ктом пол╕тично╖ влади ╓ ел╕та, тод╕ як таким суб’╓ктом для демократично╖ теор╕╖ ╓ народ. Пол╕тичн╕ реал╕╖ змусили теоретик╕в обох напрямк╕в шукати шляху примирення теор╕й, аби не втратилися ╖хня житт╓здатн╕сть ╕ зв’язок ╕з практикою. Тому, указуючи на антагон╕стичн╕сть теор╕й, роблять наголос на слов╕ «класичн╕». Сам Г. Моска п╕д к╕нець життя почав переглядати сво╖ погляди на демократ╕ю, в╕дмовляючись в╕д одноб╕чно╖ негативно╖ ╖╖ оц╕нки. В╕н приходить до «парадоксального» для себе висновку, що демократичн╕ форми можуть бути використан╕ для зб╕льшення сили й стаб╕льност╕ правлячого класу, що в демократ╕ях «лави правлячого класу в╕дкрит╕ш╕», ╕ вже тому останн╕й лег╕тимн╕ший в очах мас.

Водночас поняття демократ╕╖ втрача╓ сво╓ початкове значення: це не правл╕ння народу, а правл╕ння обраних ним представник╕в, ел╕ти, що править «на благо всього сусп╕льства» за згодою народу.

Кроки до примирення ел╕тизму й демократ╕╖ породили ряд теоретичних розробок, що одержали назву концепц╕й демократичного ел╕тизму.

Зак╕нчення - ЕЛ╤ТИ В СУЧАСН╤Й УКРА╥Н╤. Частина 2

Великий Пр╕орат Ордену Святого Стан╕слава в Укра╖н╕
22.06.2002


Виникнення лицарства