Орден Св. Станіслава був запозичений Російською імперією з нагородної системи Польщі на початку ХІХ ст. та перебував у її складі до 1917 р. Хоча нагородна система дореволюційної Росії детально досліджувалася багатьма авторами — Л. Шепельовим, І. Спаським, О. Кузнєцовим та ін., — орден Св. Станіслава сам по собі розглядався епізодично та фрагментарно. Як правило, констатували його відносну доступність для офіцерів, чиновників і навіть купців, наводили короткий нарис його походження та називали його окремих кавалерів. Внаслідок цього інтерес істориків і громадськості до цієї нагороди — на відміну, наприклад, від ордена Св. Георгія — був невеликим.

Утім історія цієї нагороди заслуговує на увагу з різних причин. Одна з них полягає в існуванні своєрідного історичного правонаступника — Ордену Святого Станіслава в Україні, громадської організації благодійного спрямування, яка чималу увагу приділяє історичним дослідженням.

Одним з малодосліджених епізодів історії цієї нагороди є її використання для відзначення військовослужбовців у другій третині ХІХ ст. Саме в цей період у нагородній системі Росії відбулися певні зміни, які вплинули й на орден Св. Станіслава. Мета цієї статті полягає в систематизації наявної інформації про місце ордена в системі військових нагород Росії вказаного періоду.

Імператор Олександр І включив орден Св. Станіслава до російської нагородної системи у 1815 р. (статут було затверджено ним 1 грудня того ж року), спочатку плануючи відзначати ним лише вихідців з Царства Польського. Наступний Маніфест про орден Св. Станіслава було видано 2 вересня 1829 р. Згідно з цим документом, зберігалися чотири ступені ордена, визначалися заслуги, що давали підстави для нагородження ним, а також права та привілеї кавалерів ордена.

Розділений на чотири ступені, орден одразу став відносно доступним для службовців, адже його можна було одержати за тривалу бездоганну службу. 17 листопада 1831 р. імператор Микола І офіційно дозволив нагороджувати ним і вихідців з інших регіонів імперії, затвердивши нову редакцію статуту. Відповідно до наступної редакції, затвердженої 28 травня 1839 р., IV ст. ордена скасовувався. Згідно статуту, орденом міг бути відзначений будь-який підданий Російської імперії чи Царства Польського, «який успіхами у християнських чеснотах чи відмінною старанністю у службі на військовій ниві, як на суходолі, так і на морях, чи цивільному, або ж у приватному житті, здійсненням будь-якого подвигу на користь людства чи суспільства, або ж краю, де проживає, або Російської держави загалом, зверне на себе... особливу увагу». На відміну від польського статуту 1765 р., який вимагав від претендентів довести шляхетність походження до четвертого покоління (як по лінії батька, так і по лінії матері), російські статути, навпаки, передбачали при нагородженні орденом Св. Станіслава можливість надання дворянства чи почесного громадянства (купцям).

Для розгляду кандидатур на відзначення орденом Св. Станіслава ІІІ ст. було засновано Кавалерську Думу Ордена Святого Станіслава. Вона складалася з 12 старших кавалерів кожного з трьох ступенів ордена, які перебували в Санкт-Петербурзі в період проведення засідання під головуванням старшого кавалера ордена І ст. Кавалерську Думу скликали щорічно на початку квітня. Грамоти на пожалування ордена Св. Станіслава ІІ та ІІІ ст. підписували члени Капітулу орденів, а для осіб, відзначених І ст., грамоти підписував особисто імператор. Знаки ордена Св. Станіслава вручали «на відзначення заслуг, що сприяли загальному благу Російської імперії та нероздільного із нею Царства Польського».

Статутом 1839 р. було скасовано відзначення російських підданих орденом ІІ ст. із зіркою. Цей знак, але без великої орденської стрічки (через плече), стали давати тільки іноземцям. Для росіян запроваджувалося два різновиди ІІ ст.: хрест, прикрашений імператорською короною, та хрест без корони. Цей же документ запроваджував посади «офіціалів ордену»: церемоніймейстера, секретаря і двох герольдів. Офіціали ордену носили спеціально встановлений офіціальський знак у вигляді орденського хреста ІІІ ст., обведеного двома колами з вензелями Св. Станіслава (SS). Церемоніймейстер носив офіціальський знак на шиї (як знак ІІ ст.), а секретарі й герольди — на грудях (як знак ІІІ ст.).

З 1844 р. на зірці та хрестах усіх ступенів ордена, жалуваних особам нехристиянських віросповідань, вензелеве зображення імені Св. Станіслава почали заміняти російським імператорським орлом.

Як і переважна більшість нагород того часу, орден вручали в порядку загальної поступовості нагород — від нижчого ступеня до вищого. Це не завжди дозволяло повною мірою оцінити реальні заслуги нагородженого. Нерідко вони були дійсно видатними. Так, ордена Св. Станіслава І ст. був удостоєний генерал Микола Тимофєєв за вдале командування військами й особисту хоробрість під час Інкерманської битви 1854 р. Роком раніше аналогічну нагороду здобули наказний отаман Оренбурзького козацького війська генерал-майор Іван Падуров (за взяття кокандської фортеці Ак-Мечеть) і легендарний командир 17-го Донського козацького полку генерал-майор Яків Бакланов (за хоробрість, виявлену при атаці ворожої позиції поблизу аулу Гурдалі та при розпорошенні скупчень Шаміля). Звісно, у більшості випадків орден давали за більш скромні заслуги. І навпаки, представлений до ордена ІІІ ст. поручик Тенгінського піхотного полку Михайло Лермонтов (за хоробрість у бою на річці Валерик, що на Кавказі, у липні 1840 р.) нагороди не одержав.

На Кавказі ж трапився випадок, який заслуговує на згадку. Коли 18 січня 1852 р. наказний отаман Кавказького лінійного козацького війська генерал-майор Фелікс Круковський загинув у бою з чеченцями в аулі Шаухал, його нагороди опинилися в руках горців. Царський намісник на Кавказі князь О. В. Барятинський доклав величезних зусиль, щоб викупити — за солідну суму — в імама Шаміля знаки орденів
Св. Станіслава І ст. та Св. Георгія IV ст., які були на черкесці генерала під час його останнього бою. Цей епізод є свідченням того, що до орденських знаків Св. Станіслава (як і до інших російських орденів) ставилися з великою повагою, а нагороди загиблих офіцерів розглядали як військові святині, які не повинні перебувати у ворожих руках.

На жаль, статистику нагороджень орденом Св. Станіслава за Кримську війну 1853—1856 рр. можна більш-менш детально дослідити лише для нагороджень флотських офіцерів: І ст. не був удостоєний жодний офіцер, орден Св. Станіслава ІІ ст. отримали 102 моряки (у тому числі 22 знаки — з короною), ІІІ ст. були відзначені 83 офіцери. За загальним правилом орден І ступеня не могли отримати офіцери чином нижче за генерал-майора чи контр-адмірала, ІІ ст. — офіцери чином нижче за підполковника чи капітана ІІ рангу (з короною — офіцери чином нижче за полковника чи капітана І рангу). На жаль, на орденах Св. Станіслава ІІІ ст., вручених за бойові заслуги, не кріпився бант зі стрічки (як на орденах Св. Володимира IV ст. та Св. Анни ІІІ ст.), тож їх практично неможливо було відрізнити візуально — наприклад, на портретних зображеннях — від орденів, які офіцери та військові чиновники отримували за вислугу років. Цей недолік було виправлено лише в 1857 р.

Вивчення флотських архівних документів середини ХІХ ст. дозволяє зробити певні висновки щодо нагородної практики. Зокрема, виникла тенденція відзначення військової доблесті орденом Св. Станіслава починаючи одразу з ІІІ ст., а службової старанності, не пов’язаної безпосередньо з героїзмом на полі бою, — починаючи з IV ст. Так, у 1837 р. орденом IV ст. був відзначений майор Григорій Бардака, старший ад’ютант штабу інспектора ластових екіпажів Чорноморського флоту, хоч він і мав на той час інші нагороди та 26 років вислуги в офіцерських чинах. А от капітан ІІ рангу Семен Антипа за військову майстерність у десантній операції 1833 р., яка відвернула небезпеку яничарського заколоту в Туреччині, був відзначений нагородою одразу ІІІ ст. та отримав на додачу від султана золоту медаль. Щоправда, султанські щедроти не заважали морякам-чорноморцям здобувати орден Св. Станіслава в боях на Кавказі — проти його одновірців: саме за хоробрість, виявлену в сутичках з горцями на річках Субаши та Шахе, у 1839 р. орденом Св. Станіслава ІІІ ст. було нагороджено капітан-лейтенанта Петра Баля.

З липня 1845 р. заборонялося нагороджувати орденами Св. Станіслава ІІ та ІІІ ст. — через те, що надто багато чиновників легко ставали спадковими дворянами (орденський статут передбачав для кавалерів такий привілей). Утім виключення з цього правила були, і не лише для іноземців. Лише в червні 1855 р. нагородження нижчими ступенями офіційно відновилося, але відтепер воно давало кавалерам право лише особистого дворянства. Слід зауважити, що статут Ордену Святої Анни, відзнака якого вважалася вищою, був перероблений аналогічним чином у 1845 р. На жаль, заручниками подібних непопулярних заходів стали й молодші офіцери, для яких орден Св. Станіслава був де-факто першою можливою нагородою.

Орденський знак мав вигляд мальтійського хреста з червоною емаллю, між променями якого були розміщені зображення двоголових орлів.

У центральному медальйоні містився вензель Св. Станіслава (SS). Зірка, яка надавалася нагородженим І ст., була срібною, восьмипроменевою. Її центральний медальйон містив крім вензеля святого девіз ордену: «Нагороджуючи, заохочує» (латиною — Prаemiando Incitat). Знак ІІІ ст. носили на червоно-білій стрічці на грудях, ІІ ст. — на шиї, І ст. — на широкій стрічці орденських кольорів, яку вдягали через праве плече. Зірку носили на грудях з лівого боку. У 1839—1874 рр. знак ІІ ст. міг мати корону, яка відігравала роль додаткової відзнаки. З 5 серпня 1855 р. знаки ордена доповнювали зображеннями схрещених мечів, якщо нагороду вручали за бойові заслуги. З 15 грудня 1857 р. до стрічки ордена ІІІ ст. з мечами, яким нагороджували офіцера, додавали бант, який був відсутній на нагородах військових чиновників і лікарів за заслуги, проявлені під ворожими пострілами.

Орденські знаки в той час виготовляли петербурзькі ювелірні фірми Е. Паннаша (до 1854 р.), Вільгельма Кейбеля (їх можна упізнати за клеймом Keibel), Вільгельма Камера (WK), Ніколса та Плінке (NP) і кілька інших. Утім нагородженим не заборонялося самостійно замовляти орденські знаки різним приватним ювелірам, коло яких не обмежувалося. Як правило, для орденських знаків використовували золото 72-ї (за метричною системою — 750-ї) проби. Зірки ж виготовляли зі срібла — переважно 84-ї (за метричною системою — 875-ї) проби. До цього часу збереглося чимало орденських знаків, які вражають різноманітністю відхилень у розмірах і кольорах від встановленого зразка. До речі, саме в середині ХІХ ст. виникає своєрідна мода на чорне забарвлення променів хреста — замість традиційної червоної напівпрозорої емалі. Ця тенденція поширилася також на ордени Св. Анни й Св. Володимира.

Нагородні документи для кавалерів ордена Св. Станіслава І ст., а також ІІ ст. із зіркою (який одержували виключно іноземні громадяни) підписував, як вже було сказано, особисто імператор. З 1855 р. головнокомандувач отримав від імператора право нагороджувати від його імені офіцерів діючої армії орденами ІІ та ІІІ ст., що значно прискорило процес відзначення достойних офіцерів і позитивно вплинуло на дух армії.

Нагороджені, згідно ст. 68 Статуту 1839 р. (крім іноземців, які не перебували на російській службі), повинні були сплатити до Капітулу орденів певні суми (до 1840 р. — асигнаціями, а пізніше — срібними карбованцями): кавалери І ст. — 90 карбованців, ІІ ст. — 30, ІІІ ст. — 15, що на той час було чималою сумою (прапорщик у 1841 р. отримував 209 карбованців 55 копійок на рік, а полковник — 560 карбованців 50 копійок). У воєнний час для офіцерів сума скорочувалася вдвічі. Крім того, офіцери сплачували мито за виготовлення орденського патенту (відповідно до чину) та прикладення державної печатки — щоправда, ці суми були для всіх символічними. Ці кошти призначалися на виплату близько сотні пенсій малозабезпеченим кавалерам. При цьому обсяг пенсій становив: для кавалера І ст. — 143 карбованці, ІІ ст. — 115, ІІІ ст. — 86 карбованців на рік. Всього ж на користь осіб, відзначених орденом Св. Станіслава, з Державного казначейства щорічно виділяли понад 66 тисяч карбованців. У тих випадках, коли кавалер, який отримував пенсію за нижчим ступенем ордена, відзначався вищим ступенем тієї ж нагороди, його право на отримання пенсії припинялося, тож він повинен був очікувати пенсійної вакансії за вищим ступенем ордена. Але «кавалер-пенсіонер» ордена Св. Станіслава міг отримувати пенсії й за іншими орденами, якими був відзначений.

Окремо обумовлювалося, що кавалери ордена ІІІ ст., які мали чин, не вищий за поручика (за Табелю про ранги — ІХ класу) та володіли менш ніж 100 кріпосними селянами, мали право навчати своїх дочок віком від 7 до 14 років у столичному Маріїнському інституті державним коштом, за рахунок Капітулу російських орденів за комплектом пенсійних вакансій. Згідно ст. 102 Статуту ордену 1839 р., «по випуску з інституту дівчата, які відзначилися успіхами в науці й своєю поведінкою, отримують від Капітулу орденів як нагороду одноразово по 600 карбованців, а решта пенсіонерок Капітулу — по 400 карбованців». Добродійність була обов’язковим атрибутом більшості орденських організацій і підкреслювала духовний зв’язок сучасності з рицарськими та церковними орденами Середньовіччя, водночас розв’язуючи певний комплекс соціальних проблем для найбільш нужденних кавалерів. Орденське свято було призначене на 25 квітня (7 травня за новим стилем) — день заснування ордену 1765 р. польським королем Станіславом Августом (Понятовським).

Орден Св. Станіслава доволі швидко став органічною частиною російської нагородної системи, хоча його місце в ній значно відрізнялося від положення в системі орденів Польщі. Нагорода, незважаючи на неодноразові зміни орденських статутів, була позиціонована як відносно демократична й поширена. Орден міг вручатися військовослужбовцям як за бойові подвиги, так і за суто мирні заслуги чи тривалу бездоганну службу. При цьому деякий час візуальне розрізнення характеру заслуг було неможливим, що спричинило певне приниження нагороди в суспільній свідомості, хоча в середовищі офіцерів нагорода, здобута в бою, високо цінувалася, зберігаючи статус символу військової звитяги.