Нагородна система будь-якого державного утворення, безперечно, є своєрідним символом країни. Системи державних нагород переживають періоди розквіту й занепаду, поповнюються чи скорочуються, а інколи переходять під юрисдикцію інших держав. Простеживши долю нагородних систем, можна зробити певні висновки щодо ставлення владних структур до ідей, подій і постатей, уособлених у відзнаках, сформувати уявлення про певні аспекти розвитку суспільної думки.

Запозичення іноземних нагород не було чимось незвичайним для XVIII—ХІХ ст., коли політична карта світу змінювалася з блискавичною швидкістю, але ставлення до відзнак державних утворень, що їх включали до складу інших, було досить розмаїтим. Якщо в Австро-Угорщині запозичені ордени — Німецький, Золотого Руна тощо — посідали доволі престижні місця в ієрархії нагород (на тривалий час ланцюг ордена Золотого Руна став навіть елементом державного герба імперії), то Франція досить швидко скасувала ордени перетвореного на колонію Мадагаскару. У Російській імперії ставлення до запозичених орденів — Св. Анни та Мальтійського — було доволі стриманим та, безумовно, коректним, незалежно від часу перебування нагороди в системі державних відзнак. Доля ж польських орденів, включених до системи державних нагород Російської імперії у першій половині ХІХ ст., є доволі своєрідною та заслуговує на детальне дослідження, яке дозволило б оцінити уявлення російської влади про суть імперського принципу правління та її ставлення до ідеї польського суверенітету, віддзеркаленої в нагородах, — орденах Білого Орла, Св. Станіслава та «Віртуті Мілітарі» («Військових заслуг»). Це питання є особливо актуальним, зважаючи на вплив "російського" періоду існування польських орденів на їхню подальшу долю.

Систему державних нагород дореволюційної Росії було комплексно досліджено багатьма російськими авторами — І. Спаським, Г. Мурашовим, Л. Шепельовим, О. Кузнєцовим, В. Пуроненом та ін. Проте, хоч їхні праці й були доволі детальними, питання ставлення імперської влади та суспільства загалом до орденів польського походження розглядалося побіжно. Дещо краще цей аспект вивчали польські науковці — зокрема, Ванда Бігошевська, — але в Польщі його розглядали під кутом суто внутрішньопольської проблематики.

Ця стаття має на меті стислий аналіз процесу включення польських нагород до системи державних відзнак Російської імперії та формулювання припущення щодо причин зниження їхнього статусу порівняно з місцем у нагородній ієрархії самостійної Польщі.

Орден Білого Орла був заснований 1705 р. саксонським курфюрстом і польським королем Августом ІІ — союзником Росії у Північній війні 1700—1721 рр. Цю відзнаку одержав і Петро І — у 1712 р. Орден Білого Орла не надавався тим польським воєначальникам, які вели боротьбу проти Росії (у 1792—1794 рр. та в період Наполеонівських війн), тому ставлення до нього російської влади було доволі лояльним.

Сучасні дослідники нерідко вказували на відносно високе — третє-п’яте серед вісімнадцятьох — місце цієї нагороди в системі державних відзнак Російської імперії, підкреслюючи, що в 1815—1830 рр. орденом Білого Орла нагороджували лише вихідців з Царства Польського. Проте польські автори чітко вказують на те, що кавалерами ордена Білого Орла в 1815—1830 рр. стали 68 осіб, і з них лише 23 кавалери були поляками (з цього числа 8 нагороджень припадають на 1815 р.).

Що ж стосується місця ордена Білого Орла в російській орденській ієрархії, то він був найнижчим серед одноступеневих орденів, а «Правила носіння орденів і медалей» 1889 р. передбачали (залежно від форми одягу та комбінації нагород) шосте-дев’яте місце цієї відзнаки в російській орденській ієрархії. Орден Білого Орла єдиний серед російських орденів не мав дня орденського свята та навіть статуту — його давали виключно на розсуд монарха. Великі князі одержували цей орден автоматично, при народженні, — разом з орденами Св. Андрія Первозванного, Св. Олександра Невського, Св. Анни І ст. й Св. Станіслава І ст. (до речі, це вважалося не «нагородженням», а «покладенням» на них орденських знаків).

При Ордені Білого Орла, на відміну від інших російських орденів, не існувало благодійних установ, а його членам не виплачували пенсії. Відсутність цих ознак орденського братерства, духовної спільності кавалерів, негативно впливало на імідж нагороди в суспільстві. Відомо, що віце-адмірал П. Нахімов, одержавши її в січні 1855 р., був ображений, бо розраховував на бойову нагороду, а не на своєрідний сувенір від Миколи ІІ.

Звісно, крім високих урядовців і представників дому Романових, просто прикрашених синьою стрічкою ордена Білого Орла, можна назвати й справді видатних кавалерів — зокрема, науковця П. Семенова-Тянь-Шаньського та митця І. Айвазовського. Але ці поодинокі випадки нагороджень за реальні заслуги навряд чи могли суттєво підняти авторитет нагороди. З іншого боку, репутації ордена Білого Орла могли зашкодити такі непопулярні серед громадськості кавалери, як шефи жандармів О. Бенкендорф, М. Мезенцев, А. Дрентельн. Утім відносно невелика кількість нагороджень цим орденом загалом не погіршила його старовинний імідж, і в січні 1921 р. орден Білого Орла був відновлений в якості вищої нагороди Польщі. Його кавалерами в 1921—1939 рр. стали 111 осіб (серед них 24 поляки). Після Другої світової війни прорадянський польський режим не відновлював орден Білого Орла.

Інакше склалася доля ордена Св. Станіслава, заснованого в травні 1765 р. Якщо спочатку його кавалер мав довести шляхетність свого походження до четвертого коліна (як по лінії батька, так і по лінії матері), а сама нагорода мала один ступінь, то вже 1815 р. було встановлено чотириступеневий поділ ордена, а невдовзі започатковано практику, за якою факт нагородження ставав підставою для набуття дворянства. Передбачалося й відзначення орденом Св. Станіслава за вислугу років. Це радикально порушувало задум творців ордена, ставило під сумнів його елітарний характер і відкривало доступ до нагород та шляхетства відносно великій кількості офіцерства, чиновництва й буржуазії. Якщо в 1765—1795 рр. кавалерами ордена Св. Станіслава стали 1744 особи, то починаючи з 1831 р. цю нагороду одержували щорічно сотні й тисячі людей. Траплялися роки, коли серед нагороджених російських офіцерів частка «свіжих» кавалерів ордена Св. Станіслава сягала майже половини.

Статут Ордену Святого Станіслава був затверджений імператором Миколою ІІ лише 1839 р. (при цьому IV ступінь нагороди скасовувався), а орденське свято, як це було обумовлено статтею 511 Статуту, було призначене на 25 квітня (7 травня за новим стилем) — день заснування Ордену, а не день святого (8 травня), як це було прийнято для більшості російських орденів. Статут Ордену Святого Станіслава передбачав доволі широкий діапазон заслуг — від 15-річної вислуги років чи пожертвування на благодійні цілі до «попередження заворушень» (для поліцейських офіцерів).

Зрозумівши, що таким темпами чисельність дворянства збільшуватиметься понад усяку міру, у 1845 р. Микола І заборонив представляти до нагородження орденом Св. Станіслава ІІ та ІІІ ст. (хоча поодинокі випадки відзначень і мали місце). Цілком можливо, що імператор прагнув з часом скасувати нижчі ступені (або й орден як такий), бо нагородження орденами Св. Анни ІІ—ІІІ ст., теж доволі поширених, не припинялося: просто до статуту цього ордену були внесені зміни, які передбачали набуття кавалерами нижчих ступенів не спадкового, а лише особистого дворянства. Нагородженняорденом Св. Станіслава нижчих ступенів відновив лише імператор Олександр ІІ, відповідно обмеживши права їх кавалерів на дворянство. На відміну від володарів ордена Білого Орла, бідні Станіславські кавалери могли отримувати орденські пенсії чи навчати дітей казенним коштом у певних навчальних закладах.

На історії ордена Св. Станіслава позначилася й роль православної церкви як офіційної державної інституції. Орденом на честь православного святого — Володимира — нагороджували й католицьких священнослужителів. Зокрема, Самогітський суфраган, єпископ Касторійський, магістр богослов’я Гаспар Циртович та Луцько-Житомирський єпископ, доктор богослов’я Карл-Антоній Недзялковський були відзначені орденом Св. Володимира ІІІ ст. Природним виглядало відзначення католицьких священнослужителів орденом Св. Станіслава. Так, у 1905 р. з шістьох ієрархів римо-католицької церкви щонайменше троє були нагороджені знаками вищого ступеня цього ордена. Водночас православні священнослужителі орденом Св. Станіслава не нагороджувалися. Це не стосувалося мирян, які служили у православних єпархіальних управліннях, навчальних закладах та в канцелярії Священного синоду (до речі, практика нагородження священнослужителів світською владою неприйнятна в сучасних рицарських орденах, де священики приймають орденські знаки, а не одержують їх, не нагороджуються).

На практиці кавалером нижчого ступеня ордена міг стати кожен чиновник, який мав певну вислугу років. Орден Св. Станіслава офіційно вважався найнижчим в ієрархії відзнак дореволюційної Росії (за виключенням короткого періоду здійснення нагороджень орденом «Віртуті Мілітарі»). У суспільній свідомості ця нагорода мала досить скромний авторитет: знак ІІІ ст. був першою відзнакою в усіх коли-небудь нагороджених владою цивільних осіб (нагородження військових починалося зі знака ордена Св. Анни IV ст., який носили на холодній зброї). Але ця обставина зумовлювала появу в лавах кавалерів ордена всіх підданих імперії, які відзначилися в будь-якій сфері діяльності. Серед них, зокрема, винахідник міномета Л. Гобято,  полководець М. Скобелєв (34-річний генерал став кавалером ордена І ст. з мечами за хоробрість, виявлену при форсуванні Дунаю в 1877 р.)

Але доволі характерним є й випадок, описаний міністром внутрішніх справ П. Валуєвим, коли нагородження орденом Св. Станіслава І ст. було використане для компрометації опозиційно налаштованого князя Г. Щербатова: «Він зробив мені невеличку сцену щодо вручення йому Станіславської стрічки. Вона йому ні до чого при грі в опозицію. Власне, для цього я її й випросив».

Відновлена Річ Посполита не відродила цю нагороду — на теренах самої Польщі було надто багато колишніх російських офіцерів і чиновників, прикрашених орденом Св. Станіслава. Його своєрідним спадкоємцем у польській нагородній системі став орден Polonia Restituta («Відроджена Польща»), стрічка якого (червона, з двома білими смужками) повторювала кольори Станіславської стрічки взірця 1765 р. (в Росії орден носили на червоній стрічці з чотирма білими смужками). Але постать Св. Станіслава є шанованою в Польщі та за її межами, тому дещо пізніше орден був відновлений, хоча й як громадська відзнака.

У сучасній Україні та решті країн світу Орден Святого Станіслава існує як громадська благодійно-нагородна організація елітарного характеру, що, безперечно, наближує його до первинного статусу. Діяльність української орденської структури дістала офіційне схвалення з боку Вселенського Патріарха Варфоломія, римських понтифіків Іоанна Павла ІІ та Бенедикта XVI.

Найбільш цинічно імперська влада поставилася до ордена «Віртуті Мілітарі». Ця нагорода була суто бойовою. Заснували її 1792 р. для відзначення військових у війні проти Росії, тому імперська влада завжди ставилася до цього ордена негативно. Оскільки орден асоціювався з боротьбою проти Росії, його було відновлено в Польщі під час повстання 1830—1831 рр. (загалом його кавалерами стали 3863 особи). Після придушення повстання Микола І доволі довго вирішував долю «Віртуті Мілітарі». Лише 31 грудня 1831 р. (12 січня 1832 р. за новим стилем) імператор видав наказ щодо статусу цієї нагороди, хоча рішення стосовно орденів Білого Орла та Св. Станіслава було прийняте ним ще 17 (29) листопада 1831 р.

Цинічна винахідливість імператора межувала з чорним гумором: престижний польський орден був перетворений на масову відзнаку для учасників придушення польського повстання. Польський хрест відзнаки за військові чесноти був поділений на п’ять ступенів, чотири з яких були офіцерськими: І — хрест, зірка та стрічка через плече (для вищого генералітету до корпусного командира включно), ІІ — нашийний хрест (для генералів і військових лікарів у чині дійсного статського радника), ІІІ — нагрудний золотий хрест з емаллю (для штаб-офіцерів і лікарів відповідних чинів), IV — нагрудний золотий хрест без емалі (для обер-офіцерів і лікарів відповідних чинів), V — срібний нагрудний хрест (для нижніх чинів).

Нагородженню підлягали «всі без винятку стройові чини військ, що перебували в діях, — боях проти заколотників у межах Царства Польського». Серед нестройових на відзнаку могли претендувати священики, медичні чиновники та нижні чини медичного відомства, які виконували свої обов’язки на полі бою. У 1834 р. нагородження було поширене на чиновників корпусних і дивізійних штабів, комісаріатського та провіантського відомств, берейторів, коновалів тощо. Через три роки було вирішено нагородити всіх чинів, які, хоч і не брали участь у бойових діях, але належали до частин, дислокованих на території Царства Польського. Кінцевим терміном для представлення до нагородження імператор встановив 1 січня 1843 р., але реально роздача орденів припинилася ще в середині 30-х рр. ХІХ ст., після чого «Віртуті Мілітарі» фактично припинив своє існування в Росії.

Подібним спотворенням сутності ордена Микола І прагнув назавжди викреслити його з історії, попередньо дискредитувавши. Але незалежна Польща відновила орден «Віртуті Мілітарі» у 1919 р., причому першими його кавалерами стали офіцери та солдати, які відзначилися у битвах польсько-радянської війни, і місто Львів. Збереглася ця нагорода і в повоєнній польській державі.

Принциповий намір імперської влади дискредитувати польські нагороди стає очевидним, якщо порівняти ставлення до польських орденів і відзнак Бухарського Емірату, який, відповідно до умов мирного договору 1868 р. та трактату 1873 р., перетворився де-факто на протекторат Росії. Але жодних спроб приєднати бухарські нагороди до загальноімперської нагородної системи чи в інший спосіб втрутитися в нагородну політику Бухари вітчизняні та зарубіжні дослідники не зауважили — емірат традиційно лишався слухняним васалом Російської імперії. Беручи до уваги лояльність емірату, йому на протязі півстоліття (аж до революцій 1917 р.) дозволяли мати власну — доволі розгалужену — систему державних відзнак, яка складалася з орденів і медалей, виконаних у традиційному для Середньої Азії стилі. Водночас центральна влада не заважала бухарським емірам на власний розсуд відзначати підданих імперії орденами — навіть якщо це відбувалося поза межами Бухарського Емірату, на суто російській території.

У польських нагородах відбилася історія боротьби за державність, тому імперська влада, приєднавши значну частину польських територій, прагнула позбавити поляків цих символів незалежної країни. Саме таку мету могло переслідувати включення трьох польських орденів до системи державних відзнак Російської імперії. Механізм штучного знецінення польських орденів дещо різнився (перетворення ордена Білого Орла на позбавлений будь-яких критеріїв заслуг імператорський подарунок, позбавлення елітарного статусу ордена Св. Станіслава чи принизлива трансформація ордена «Віртуті Мілітарі» в антинагороду) і міг залежати від попередньої практики застосування цих відзнак у самостійній польській державі. Незважаючи на це, всі три ордени були з часом відновлені — у вигляді державних нагород незалежної Польщі чи міжнародних громадських відзнак організацій, наближених за структурою до традиційних духовно-рицарських орденів. Відновлення престижних польських орденів є свідченням їхнього високого авторитету, який не змогла ліквідувати іноземна влада.