Після того як польські землі у складі Російської імперії втратили автономію, відбулося остаточне включення Ордена Св. Станіслава до «Капітулу російських імператорських і царських орденів».

1 грудня 1815 р. імператор Всеросійський і цар Польський Олександр І відновив нагородження Орденом Св. Станіслава. Належність до Ордену Святого Станіслава давала право особистого або потомственого (залежно від рангу в ордені) російського дворянства й інші переваги. Кавалерам ордена дозволяли вносити зображення орденських знаків до своїх фамільних гербів. 

14 вересня 1829 р. IV Великий Магістр ордену імператор Микола І затвердив статут Ордену Святого Станіслава. 11 січня 1832 р. одноголових польських орлів на орденському хресті Св. Станіслава було замінено двоголовими імперськими. 28 травня 1839 р. було затверджено новий статут, що передбачав три ступені ордена (до 1874 р. II ступінь ордена мав два підрозділи: хрест із короною і хрест без корони). Зі знаками двох вищих ступенів вручали зірку з девізом ордену. III—VII Великими Магістрами були імператори Всеросійські, які мали також титул і трон царів Польських.

До середини XIX ст. склалася така ієрархія орденів Російської імперії:

• орден Андрія Первозванного;
• орден Св. Георгія І ст.;
• орден Св. Володимира І ст.; 
•  орден Св. Олександра Невського; 
•  орден Білого Орла; 
•  орден Св. Георгія II ст.; 
•  орден Св. Володимира II ст.; 
• орден Св. Анни І ст.; 
•  орден Св. Станіслава І ст.; 
•  орден Св. Георгія III ст.; 
•  орден Св. Володимира III ст.; 
•  орден Св. Анни II ст.; 
•  орден Св. Станіслава II ст.; 
•  орден Св. Георгія IV ст.; 
•  орден Св. Володимира IV ст.; 
•  орден Св. Анни III ст.; 
•  орден Св. Станіслава III ст.; 
•  орден Св. Анни IV ст.

Зазвичай орденами нагороджували за цією схемою знизу вгору, причому орден Св. Анни IV ст., знаки якого носили не на одязі, а на зброї, призначався лише для військовослужбовців.

Існували певні правила носіння орденів і медалей. Згідно з виданням: «Полное собрание законов Российской империи», знаки ордена Св. Станіслава необхідно було носити наступним чином:

1-й ст. Хрест на стрічці, що надягається через праве плече, і зірка, що носиться на лівій стороні грудей, на мундирі й віцмундирі.

При нагородженні орденом Св. Анни I ст. або іншим старшим орденом зірка ордена Св. Станіслава І ст., з мечами і без них, знімається, але хрест цього ордена з мечами носиться на шиї, при всіх старших орденах, нижче за ордени Св. Георгія ІІ і ІІІ ст. і Св. Володимира ІІ ст., а хрест без мечів носиться:

• а) при ордені Св. Анни І ст. — на шиї, як хрест ордена Св. Станіслава І ст. з мечами;
• б) при ордені Білого Орла — на грудях, лівіше за ордени Св. Георгія IV ст. і Св. Володимира IV ст., причому хрест ордена Св. Станіслава І ст. повинен бути однакового розміру зі знаками, встановленими для носіння на грудях. Під час переходу ордена Св. Анни І ст. в петлицю (на груди), внаслідок нагородження орденом Св. Олександра Невського, хрест Св. Станіслава І ст. без мечів знімається.

Стрічка ордена Св. Станіслава І ст. при нагородженні орденом Св. Анни І ст. та іншими старшими орденами надягається через плече тільки так, як пояснюється вище (ст. 1, п. а), в день орденського свята —
25 квітня, якщо цього дня призначено вихід при Високому Дворі.

При сюртуку носиться на шиї тільки хрест ордена Св. Станіслава І ст. з мечами, за відсутності на шиї орденських знаків:

• а) Св. Георгія ІІ і ІІІ ст.,
• б) Св. Володимира І і ІІ ступенів,
• в) інших старших орденів з мечами.

Примітка. Знаки ордена Св. Станіслава належить носити й, у відповідних випадках, знімати, як і знаки ордена Св. Анни.

2-й ст. Хрест на шиї носиться так само, як і хрест ордена Св. Анни ІІ ст.

3-й ст. Хрест носиться на грудях, на тих самих підставах, що і хрест ордена Св. Анни ІІІ ст.

Примітка. Хрест ордена Св. Станіслава ІІІ ст. з мечами носиться при сюртуку, в другій петлі лівого борту, за відсутності орденів: а) Св. Георгія IV ст., б) відзнаки Військового Ордена, в) Св. Володимира IV ст., г) Св. Анни ІІ ст. з мечами і д) вищих ступенів ордена Св. Станіслава з мечами, які носять на шиї.

До початку XX ст. співдружність кавалерів Св. Станіслава стала найзначнішою орденською корпорацією в Росії. Внески кавалерів надходили до Капітулу «на добрі справи», в розпорядження Ордену Святого Станіслава. Ці суми й пожертви уряду витрачали на піклування про поранених, утримання вихованців в училищах та інститутах, інші благодійні цілі. Зокрема, до початку 1890 р. 3686 карбованців одержав від ордену університет Святого Володимира в Києві.

Та повернемося до першої половини ХІХ ст., яка характеризувалася розквітом логоцентризму як у світовій, так і в російській культурі. Майстри художнього слова, без перебільшення, були володарями дум. Проте ні письменники, ні живописці в ті роки не могли розраховувати на вищі ступені державних відзнак — часто їм доводилося задовольнятися лише грошовими винагородами. Не були виключенням і європейські заменитості.

Коли Олександр Дюма-батько відвідав Росію, міністр народної освіти граф Сергій Семенович Уваров за власною ініціативою наважився просити в государя високої милості — нагородження автора популярних романів орденом Св. Станіслава ІІІ ст. Ця доволі скромна відзнака мало відповідала гучній славі французького романіста, але досвідчений вельможа граф Уваров не наважився представити автора «Трьох мушкетерів» до вищого ордена.

Мабуть, міністр думав, що імператор Микола І не вважатиме романи Дюма, що видавалися величезними тиражами, класичними творами. Але імператор був ще суворіший: клопотання міністра народної освіти було відхилене, і автор пригодницьких романів, якими зачитувалася вся Росія, очікуваної нагороди не одержав. «Досить буде персня з вензелем», — такою була резолюція Миколи I.

Золотий перстень, на якому імператорський вензель було прикрашено діамантами, коштував сотні карбованців і в матеріальному відношенні обходився скарбниці дорожче, ніж Станіславській хрест. Справа була не в грошах, а в принципі. Імператор не вважав за можливе удостоїти французького белетриста, який не мав чинів, державної нагороди. Орден Св. Станіслава (навіть його нижчий, ІІІ ст.) був державною нагородою за старанну службу й користь, принесену державі, а перстень з вензелем — всього лише особистим подарунком самодержця, так би мовити відображенням його особистого художнього смаку.

Усвідомлюючи необхідність щедро обдаровувати знаменитих майстрів, влада не вважала за потрібне бути так само щедрою щодо відзнак. Вона не скупилася на гроші й дорогі подарунки, але скупо винагороджувала майстрів культури орденами.

Метри пера й віртуози пензля, які, власне, ніколи не страждали від браку самолюбства, виявилися позбавленими будь-якої можливості заслужити ордени. Тож не дивно, що вони, своєю чергою, заходилися дружно критикувати й завзято висміювати недосяжні для них відзнаки зокрема і нагородну систему загалом.
Більш зваженою й коректною була позиція авторів, які одержали чини й ордени до початку письменницької кар’єри, — наприклад, Льва Толстого, відзначеного за хоробрість під час оборони Севастополя орденом Св. Анни IV ст. Але опозиційність переважної більшості класиків російської літератури апріорі позбавляла їх шансу на орден. І у творах Герцена, Достоєвського, Салтикова-Щедріна та Тургенєва формується відверто зневажливе ставлення до нагород.

Склалася досить кумедна ситуація: література зберегла величезний масив творів — від романів до розповідей, — у яких російські ордени та їх кавалери описувалися з неприхованим сарказмом, а про причини злої іронії, що полягала в недосяжності нагород для письменницької братії, чомусь ніхто з них не згадував.

Можна тільки здогадуватися про те, наскільки тепліше відгукувалися б класики російської літератури про російські нагороди, якби влада менш принципово ставилася до нагородження письменників. Адже навіть Антон Павлович Чехов, який їдко висміював ордени в цілій низці творів («Товстий і тонкий», «Орден», «Палата № 6»), після нагородження його в 1900 р. орденом Св. Станіслава ІІІ ступеня (не за літературні успіхи, а за добродійність) помітно змінив своє ставлення до державних нагород.

До речі, у Ялті, в музеї Чехова, зберігається знак ордена Св. Станіслава ІІІ ступеня, що належав Антону Павловичу. У своїх листах, щоденниках і записниках письменник жодного разу не обмовився про орден. Але в книжці Н. І. Гітовича «Літопис життя і творчості А. П. Чехова» є запис 1900 р.: «Інспектор народних училищ Московської губернії сповіщає Чехова про нагородження його орденом Св. Станіслава ІІІ ступеня за відмінну старанність й особливу працю на посаді опікуна Талеського сільського училища».

Антон Павлович побудував не одну школу, а опікуном був не тільки над навчальними закладами. Він влаштовував санаторії для письменників, хворих туберкульозом, віддаючи на це все, що в нього було. «Одну школу я побудував минулого року, — пише він 20 травня 1897 р. О. З. Суворіну. — Рахунки по цій споруді вже погашені й здані до земського архіву. Цього року я будую іншу школу, яка буде готова до кінця червня». Після великого письменника й драматурга залишилися не тільки його розповіді та п’єси. Він залишив людям посаджений на пустирі ліс, два прекрасні сади й чотири сільські школи.

За ініціативою Чехова був створений скульптором М. М. Антокольским і поставлений в Таганрозі на Приморському бульварі пам’ятник Петру I. Рідному ж місту він подарував цілу бібліотеку — понад дві тисячі рідкісних книжок, деякі з них — з автографами авторів. Орден Св. Станіслава ІІІ ст. був єдиною державною нагородою, одержаною письменником.

Інший чудовий письменник — М. М. Зощенко — свою першу нагороду, орден Св. Станіслава ІІІ ст., одержав у листопаді 1915 р. за неодноразові героїчні вчинки під час боїв. У липні 1916 р. 16-й гренадерський Мінгрельський полк Кавказької гренадерської дивізії, у якому він служив, наразився на газову атаку німців, яка до того ж супроводжувалася сильним артилерійським вогнем. Штабс-капітан Зощенко зробив все, аби врятувати свою роту і водночас утримати бойові позиції. Незважаючи на поранення, він сам залишався в строю, допоки біль не став нестерпним. У вересні 1916 р. М. М. Зощенка було нагороджено орденом Св. Станіслава ІІ ст. з мечами. Після обстеження лікарі хотіли направити героя в тил — до запасного полку, але Зощенко повернувся на передову.

До речі, українцям відомо багато військових, нагороджених Орденом св. Станіслава, які брали участь у Кримській війні. Їхні могили на міському меморіальному кладовищі захисників Севастополя — посмертна розповідь про героїзм, вірність лицарським ідеалам і мужність. Нагадаємо: у грудні 1853 р. англо-французький флот увійшов до Чорного моря. Почалася Східна, або Кримська, війна — одна з найкровопролитніших воєн XIX ст. Війна йшла на Балтійському й Білому морях, на Дунаї і Кавказі, навіть на далекій Камчатці. Але головним театром воєнний дій став Крим.

Окремо слід розповісти про останні роки нагороджень. За героїзм у Російсько-японській війні 1904—1905 рр. (станом на 1 жовтня 1905 р.) ордени було видано 14886 разів. З них: орденів Св. Станіслава з мечами — 3392 (у тому числі І ст. — 59), без мечів — 3202 (у тому числі І ст. — 9). Мечі до вже наявного ордена Св. Станіслава одержали 4 кавалери (усі до І ст.). Таким чином, 6594 знаки ордена Св. Станіслава становлять 44,3 % загальної кількості орденів, виданих за героїзм у цій війні.

Відомості про нагородження 1914—1917 рр. розкидано по різних архівах і значною мірою втрачено. Беручи до уваги, що процентне співвідношення за іншими видами нагород було схожим з війною 1904—1905 рр., можна припустити, що в 1914—1917 рр. тільки по військовому й морському відомствах відбулося близько 105 тисяч нагороджень.

До речі, кавалером орденів Св. Станіслава ІІІ ст. з мечами й бантом і ІІ ст. з мечами був французький льотчик Альфонс Поре (Alfonce Paures): єдиний іноземець, нагороджений всіма чотирма ступенями Георгіївського хреста. У повітряних боях на російському фронті він заслужив також офіцерський чин, Золоту Георгіївську зброю та орден Св. Володимира IV ст. з мечами й бантом.

21 березня 1916 р. як виняток із закону було дозволено «видавати найближчим родичам (батькові, матері, дружині й дітям) вбитих офіцерів, нагороджених у цьогочасну війну орденами з мечами, зазначені орденські знаки, в разі надходження до начальства клопотань про це від родичів тих офіцерів, що пожертвували своїм життям заради вітчизни». Ордени Св. Станіслава з мечами як бойові нагороди також могли бути одержані родичами загиблих героїв.

Про те, наскільки серйозно й водночас делікатно ставилося командування до питань нагородження, говорить такий випадок. Батько одного із загиблих офіцерів звернувся до командира полку з проханням надіслати йому орден Св. Станіслава ІІІ ст. з мечами й бантом, яким було нагороджено його сина. Йому відповіли, що документів про нагородження в полку немає. Про відповідь стало відомо начальнику штабу Верховного головнокомандуючого генералові М. В. Алексєєву, який засудив «вузькоформальне ставлення до оцінки заслуг офіцера, що віддав своє життя» і «вказав на бажаність його посмертного нагородження». Побажання другої людини в російській армії було миттєво виконане, загиблого офіцера посмертно представили до ордена, і його батько незабаром одержав нагороду сина разом з документами й листом-співчуттям командира полку.

Аж до 1917 р. кавалери кожного ордена були справжньою корпорацією. Кожен орден мав свою Думу, резиденцію, церкву, печатку, скарбницю, адміністрацію та орденське свято, на яке запрошували всіх нагороджених.

Після зречення Миколою II, VII Великим Магістром ордену, престолу Тимчасовий уряд практично не вносив змін до нагородної системи.

У знаків Св. Станіслава змінився лише зовнішній вигляд: у двоголових орлів між променями хреста було прибрано корони.

Під час Громадянської війни 1917—1922 рр. видача орденів Св. Станіслава була відновлена в деяких Білих арміях — особливо на півночі. Нерідко кавалерами ордена ставали й іноземні союзники білих: так, 24 березня 1919 р. наказом по Північній армії 26 британських офіцерів одержали знаки ордена Св. Станіслава ІІ ступеня, ще 9 офіцерів отримали ІІІ ступінь. У той же час верховний правитель Росії адмірал О. В. Колчак, відроджуючи дореволюційну нагородну систему, не включив до неї орден Св. Станіслава (як, утім, і ордени Св. Олександра Невського, Св. Андрія Первозванного й Білого Орла).

Закінчуючи розповідь про історію ордена Св. Станіслава на теренах дореволюційної Російської імперії, слід зазначити, що двоє його кавалерів з представників правлячої династії Романових канонізовані Руською православною церквою. Йдеться про останнього імператора, Миколу ІІ, і його сина, цесаревича Олексія. Кавалерами ордена Св. Станіслава І ступеня вони ставали з дня народження, відповідно до норм законодавства тих часів.

Є серед канонізованих новомучеників й інші кавалери ордена. Серед них — Боткін Євген Сергійович, син видатного медика С. П. Боткіна, лікар царської сім’ї. Він добровільно залишився з нею в ув’язненні. У Катеринбурзі через нього вели переговори з керівниками охорони й виконкомом Уралоблради. Окрім допомоги царській сім’ї Євген Сергійович надавав медичну допомогу всім, хто звертався до нього в місцях ув’язнення. Його було розстріляно в Катеринбурзі разом із царською сім’єю, у підвалі будинку Іпатьєва.

Одержав орден і настоятель Успенського собору протопресвітер Микола Любимов. Він був єдиним свідком допиту св. Патріарха Тихона в 1919 р., про що зробив доповідь Вищій церковній раді та Священному синоду. У 1918 р. було розпочато слідство проти ВЦР, у тому числі й проти М. А. Любимова, якого з 1919 р. неодноразово допитували у справі. Після закінчення роботи Собору протопресвітер був головою делегації, що захищала майнові й інші права Руської православної церкви перед урядом. Двічі був заарештований у справі Вищого церковного управління і за підозрою в розповсюдженні послання св. Патріарха Тихона.

Кавалерами ордена були релігійний письменник і відомий хімік Микола Пестов, а також багато інших Божих людей, яких Руська православна церква канонізувала як новомучеників, що постраждали через свою віру та переконання з початком радянської влади.

16 (29) грудня 1917 р. набрав чинності декрет Ради народних комісарів, що, зокрема, скасовував «усі ордени». У відповідній літературі гордо проголошувалося, що «принципово новою, докорінно відмінною від царської стала радянська нагородна система». Ці слова загалом справедливі, але предметом особливих гордощів бути не можуть. Хаотична система, що містила понад 20 орденів і 60 медалей, цілком позбавила поняття «орден» глибокого історичного сенсу, перетворила його на щось середнє між медаллю і пам’ятним подарунком до ювілею. Остаточно прищепила масове сприйняття нагород як конкретних предметів, а не як символів належності до елітної спільноти.